РОЗДІЛ 17

Найкраще на упиря діє заговорена сталь. Якої в мене, як ви здогадались, і близько не було. Втім, я така не одна — зброї не було ні в кого. Навіть у куратора. Що, між іншим, ще більше насторожувало. Виник закономірний запит: а він узагалі що робитиме, коли нас почнуть жерти? Відповідь напрошувалась життєствердна й обнадійлива — нічого.

Загалом, накрутила я себе на повну.

До могили неспокійного покійника (або спокійного неупокоєного) дійшла вже геть на нервах і морально готова до того, що їсти мене почнуть от прямо зараз.

— Ось тутечки Дарку й поховали, — тицьнув кривим пальцем Устис у могилу, з якої от-от мав вистрибнути упир і запросити мене на обід. Замість основної страви.

А нічого подібного.

Жерти мене взагалі не збирались.

Не скажу, що я засмутилась. Але трохи здивувалась.

Мрячка пішла, я щільніше запахнула комір, щоб одразу не натекло за комірець.

— Так і стоятимеш, поки застуду не підчепиш? — пролунав за спиною голос Дорка. — Май на увазі: ще тиждень прогулів не прокотить.

Прогуляти. Ага. Волен із мене сім шкір спускав, щоб я від програми не відставала. Плюс медитації по п’ять годин на день. Плюс нові заклинання, за які мені Дорк руки-ноги повідриває. І голову. Хоча голову — останньою. І обґрунтує це тим, що там усе одно нічого, крім тарганів, ніколи й не водилося.

Навіть сперечатись не буду. Треба було тікати звідси туди, де до мене жоден некромант не дотягнеться. Але ж ні! Захотілося освіти… Тьху.

— А що мені робити? — несміливо запитала я, не озираючись — щоб не бачити всієї гами почуттів, які викликає в кураторі моя необізнаність.

— Ти в мене питаєш?! — як і слід було очікувати. Отрутою в його голосі можна всіх щурів у Кварталі Шибеників витравити. Всіх. — Бірм, я як викладач глибоко ображений. Лекція про упирів у нас була в п’ятницю. І ти на ній була. Тож або згадуй, або я ображаюсь — і ти мені цю тему здаєш до п’ятого курсу щодня. І на практиці.

— І де ви стільки упирів наберете? — пробурчала я, вражена цією обіцянкою. — Наче тут куди не плюнь — то відьма невивчена, то чаклун...

— Бірм, сонечко моє золоте, я для тебе хоч упиря, хоч мертвяка, хоч ліча знайду, — лагідно пообіцяв куратор, від чого мене раптом знудило, й знову накотила печія. — Давай, не затримуй нас. Мене не шкода, а от хлопців пожалій. Сирість, як-не-як. Поки думки до купи збереш — вони пліснявою поростуть.

А мені так шкода себе стало. Хоч би одна скотина за мене заступилася. Але ж ні.

І водночас — розлютилася. Але вдихнула-видихнула, як учив Волен, і знову зосередилася на могилі.

Те, що її вже потурбували, видно було навіть сліпому. Земля розкидана, надгробок навскіс. Що взагалі-то на свіжій могилі неможливо. А значить, упиря там шукати сенсу немає. Не ідіот же він — кожного разу в землю зариватись, як кріт. Але й далеко не відійшов — молодий ще. Отже, десь поруч сидить. Найімовірніше — у склепі.

Я оглянула місцевість оціночним поглядом. На гніздо підходило три споруди — пошарпані часом, але ще міцні. От тільки яка саме?

Прикусила губу й майже її прокусила, коли магістр-некромант знову гаркнув, мов навіжений:

— Бірм, матір твою, ти що, заснула?!

Ось тепер я розлютилася. І не на жарт. Бо хвилі, що намагалися збити мене з ніг, накрили з головою.

Світ знову став чорно-сірим. Але цього разу — якось інакше. Я наче опинилася в Міжсвітті, але при цьому залишалася сама собою. Це було дивно і водночас… захопливо. І цікаво. І зовсім не страшно.

У мені, мабуть, прокинувся вчений чи дослідник. Або хто там має прокидатися в магів? Інакше як пояснити раптовий спалах інтересу й азарту? Хотілося крутити головою, усе роздивлятись, а ще краще — мацати руками й забрати з собою. І нехай мацати, а тим паче забирати — справа непроста, але голову крутити мені ніхто не забороняв.

Це місце було трохи іншим, ніж те, куди мене викинуло з бібліотеки магістра Волена під час спалаху гніву. За відчуттями — точно. Для себе я назвала його Міжсвіттям. Бо звичайним світом його не назвеш. Ніби все те саме, і таке ж чорно-сіре. Дерева, кущі, трава, навіть Устис, що підпирав надгробок і світив зеленими вогниками очей. Оглянулася — позаду стояли мої одногрупники і куратор. Але всі якісь не такі. Сірі й розгублені. І такі… нецікаві.

На краю цвинтаря майнула тінь. Дивна… Навіть для цього місця. Наче виткана з чорнила, розлитого у воді, й тонких синіх ниток. А очі — два яскраво-зелених вогники. Людина це була, дух, примара, чи хтозна-хто ще — з’ясовувати не стала. Ворожості ця Істота не виявляла, то й добре. Тож я швидко втратила до неї інтерес. І знову озиралася довкола.

Сяяла й переливалась сіро-зелено-блакитними розводами Грань. Ну, це я так вирішила, що це саме вона. Як виглядала? Та не так, як я собі уявляла. Взагалі, здається, я в житті багато чого уявляю зовсім не так. Здавалося, Грань — це монолітна сіра неприступна стіна. А насправді… вона була мереживною, не суцільною, а з безлічі неправильної форми плям. Наче павутина, натягнута гігантським павуком. Вона світилась і пульсувала. Манила. Тягла. Обіцяла спокій. Тонкі блакитні нитки пульсували, і на них розтікалися райдужні переливи.

З могили, за кілька кроків від мене, піднявся світлий блакитний силует. Здається, за життя це був молодий хлопець. Завмер, ніби не чекав тут нікого побачити. Навіть усміхнувся мені — перш ніж відштовхнутись від землі й злетіти. А потім розсипався іскрами, торкнувшись плетіння Грані. Гарно так… аж самій захотілось. Якось потім.