РОЗДІЛ 16

— Бірм, сонечко моє! — цвів і пах магістр Дорк. — Я вже думав, по тобі поминки замовляти.

В аудиторії пролунали ледь чутні стримані хихотіння. Здавалося б, магістр знущався з мене, але ні. Погляд у нього був важкий, наче монолітна надгробна плита.

— Не дочекаєтесь, — буркнула я у відповідь і попленталась на своє місце.

— Ну й добре, що не дочекаюсь. А то ми, некроманти, народ тендітний, вразливий, усе близько до серця приймаємо. А я до тебе, між іншим, усією душею прикипів. Щовечора б тебе підіймав — помилуватись, побалакати, — розплився він у мрійливій усмішці. — Ми б з тобою по цвинтарю гуляли, ворон на запах приманювали… гм… Ну, ти розумієш…

Зрозуміла. Уявила. Враження — до мурах по спині й волосся дибки.

— Магістр Дорк, а може, поки що без того… е-е-е, з живою? Куди нам поспішати? — обережно запропонувала я.

Дорк схилив голову набік, примружився й вишкірився, явно смакуючи якусь нову гидоту.

— Вмієш же ти, Бірм, переконувати… — замуркотів куратор, і ми дружно засовались на стільцях.

— І чому мені здається, що це знову якась підстава? — прошепотів Едвін.

— Правильно здається, — кивнув Дорк. — Ми, некроманти, без підстав жити не можемо. Тут нам рівних нема. Ну, гаразд, збрехав. Відьми ще гірші. Отже, золотенькі мої, підняли свої дупці й за мною — бігом!

Що «бігом» — то не перебільшення. Бо довелося справді бігти, щоб не відстати від магістра. Добре хоч, із фізпідготовкою в усіх було більш-менш, тож тримали темп, майже не спотикаючись.

Куратор сам не біг. Він плив у повітрі, навіть не обертаючись.

Минули хол, площу, ворота. І лише тоді він опустився на землю та швидким кроком — що дорівнював нашому повільному бігові — рушив у бік Кварталу Ремісників.

Алек біг поруч. Дихав рівно — не як маг, а як справжній боєць. І я йому трохи по-доброму заздрила, бо сама вже серйозно починала захекуватись. Чорт би їх усіх забрав. Дратівливість брала своє. Тож я зупинилась і зробила кілька глибоких вдихів. Спокійно, Кет. Тримай себе в руках.

Алек теж зупинився.

— Як ти?

І в голосі стільки щирої турботи, що язик не повернувся ляпнути щось колюче.

— Нормально. Побігли, а то зараз повернеться — знову почне глузувати.

— Сумніваюсь, — знову рушаючи, сказав Алек. — Дорк хоч і заноза в… хм… п’ятій точці, але провокувати тебе на зрив не буде.

Я не відповіла. Навіть не тому, що не знала, що сказати. Атому, що берегла подих, а висловити свою думку щодо куратора і його "турботи про студентів" коротко — не виходило. Хіба що у формі не зовсім цензурній. І точно не властивій шляхетно вихованим панянкам. Ба більше — від таких слів панянки театрально зомлівають і падають в обійми першого-ліпшого лицаря, який після такого, за всіма правилами честі, мусить на них одружитися.

За Кварталом Ремісників ми різко звернули на вуличку, що вела до міських воріт. Погана здогадка залізла під ребра, й закортіло дременути назад в Академію, поки ноги носять. Але ж магістр пильнує. Не був би він магістром, аби не пильнував.

— Це тільки мені здається, що ми проводжаємо тебе на побачення? — пробурмотів запихаючись Сіг, влаштовуючись зліва від мене.

Не йому одному. Бо погляди студентів, що кидались у мій бік, із насторожених швидко ставали обпікаюче злими. Перетинали позначку «дуже злі» й добирались до «скажено люті». Один лише Фаул, хоч і спотикався, хекав і задихався, усміхався, як блаженний біля порога храму Єдиного.

— У нього там з головою все гаразд? — не витримала я, кивнувши на Фаула, що летів попереду.

— Сумніваюсь, — підтвердив мої підозри Алек.

До міського цвинтаря ми добігли в такому стані, що готові були лягти й зайняти перші-ліпші могили, аби ніхто більше не чіпав. Навіть Фаул завалився на землю й хапав повітря ротом, наче риба, викинута на берег.

— Таааак, мої дорогоцінні… — протяг магістр, намагаючись привернути нашу розпорошену увагу.

А дорогоцінні уваги не звертали. І, здається, не звернули б навіть якби він підняв весь цвинтар і нацькував його на нас.

— Встали, я сказав! — рикнув Дорк.

Прямий наказ — це вам не «тааак», тож ми, нехотя, спираючись одне на одного, почали підводитися, бурмочучи собі під носа щось на адресу родичів куратора й некромантії загалом.

— Сором, — скривився магістр і розвернувся до воріт кладовища. — Я тут ночей не сплю, думаю, як урізноманітнити вам заняття. А вони… Ладно, — і рикнув так, що у нас мало не заклало вуха: — Устис! Ми прийшли!

Приповзли, краще б уже так і сказати. Навіщо людей дурити?

Устис з’явився не одразу.

Спершу долинуло кректання, потім сопіння, далі нерозбірливе бурмотіння й тріск гілля. Потому — лайка. І нарешті разом із:
— Чого верещиш, мов різаний? Думаєш, якщо старий, то зовсім оглух? — з’явився дідок.

Хоча правильніше буде сказати — древній, як світ. Як він досі не розсипався? Біля такого й дихати страшно.

Устис був зігнутий настільки, що якби не ціпок, на який він спирався, певно, носом землю рив би. Пальці, зціплені на опорі, покрутила якась хвороба, а шкіра — восково-жовта, вся в потворних пігментних плямах — більше скидалася на шкіру несвіжого мерця. При цьому голова в нього була лиса, за винятком трьох довгих хвилястих волосин на маківці. Які він тут же сховав під каптуром якогось буро-брудного безформного балахона. Одне слово — красень ще той.