РОЗДІЛ 15

Я лежала в ліжку, згорнувшись калачиком, як кошеня, якого викинули на вулицю. Ховалася під ковдрою й удавала, що сплю. І мала намір продовжувати в тому ж дусі, доки магістр не подасться у свої справи. А потім… а потім я сама зникну. Треба було одразу так зробити — плюнути на все і втекти. А Лиска? Та нічого! Що він їй зробить? Та нічогісінько.

Злобний і страшний магістр-некромант не стане її просто так убивати. Через мене.

А отже — тільки тікати. Сісти на корабель — і прощавай, як казали.

Розплющити очі було страшно. Найперше — бо я сама не розуміла, з якого дива на нього накинулася. А ще… що тепер із цим робити? Якщо кожен напад люті буде супроводжуватися такими сплесками…

М-да. Корабель — уже не варіант.

Краще вже на північ. Уведу коня — і...

Тільки тихо й швидко. Напад на магістра, на аристократа… тут однією смертю не відбудешся. Точно здадуть на досліди до Академії.

— Довго ще прикидатимешся? — перервав мої думки магістр Волен.

Я промовчала. Не поворухнулася, не здригнулася від його голосу. Навіть не зітхнула.

— Кет! — гаркнув магістр так, що аж у вухах залящало, і я таки здригнулася. — Підйом! Швидко!

— Ага, щас... — усе ж подала ознаки життя, але так і не наважилася глянути йому в очі.

Ковдра злетіла з мене, залишивши без хоч і уявного, та все ж захисту. Холод непротоплених кімнат одразу ж уп’явся в тіло, прикрите лише чоловічою довгою, але тоненькою сорочкою. Хотіла щось сказати, та прикусила язика й уткнулася поглядом у чорну муху на білих шпалерах. Вчасно згадала, що деяким уже остогидло носитися зі мною. Стало якось порожньо. Ну от, Спритненька, не можна прив’язуватися до людей. Не можна довіряти нікому. Лише ти маєш тримати кермо свого життя. І ти ж — єдиний член цієї команди. Не чекай, що хтось прийде і витягне тебе з лайна, в яке ти знову влізеш. І не віддавай нікому право прокладати курс у цьому бурхливому морі.

— Ти мав рацію, Абрахаме, — глухо сказала я, не поворухнувшись. — Дарма ти зв’язався зі мною. Знайди Зоху Рване Вухо. Він завжди боровся з Триоким за лідерство. Може, тепер і став головою дрібних злодюжок. Він не буде з тебе дерти три шкури й обійдеться дешевше, враховуючи, скільки ти вже втратив на мені. Та й його шпанюки дім не рознесуть. І на тебе не зазіхатимуть.

Сказала, а самій… нудотно так стало, ніби згнилої картоплі об’їлася. Хоч і звучало спокійно, навіть для мене самої — майже байдуже.

— Я не звик розкидатися грошима направо й наліво, — мовив магістр хвилину потому. А може, й довше.

— Я все поверну, що ти на мене витратив, — проковтнула гнилий клубок у горлі й продовжила тим самим глухим тоном. — Як тільки зароблю — одразу віддам.

— Знову лізтимеш у вікна? — насмішкувато кинув Абрахам.

І ця насмішка мене розлютила.

Я підскочила, як ужалена. І тут же наткнулася на серйозний, трохи примружений, випробувальний погляд магістра — і знову бухнулась на подушку.

— Ти нестабільна, — спокійно продовжив він. — Ти не здатна контролювати не лише силу, яку здобула, а й навіть власні емоції. І ти думаєш, що я просто так усе це залишу?

— Боїшся, що я почну нищити все й усіх? — зморщилася я.

— Так! — погодився Волен. — А ще боюся, що ти себе ж і знищиш. Учора, якби не Ед, ти б загинула і стерла з лиця землі мій дім. А може, й пів Кварталу Квітучих Яблунь.

— Що він зробив зі мною? — запитала я, смутно пригадуючи холод і біль, що втягнули мене в безтямний стан.

— Укусив.

— Що?! — знову підскочила я, хапаючись за шию в пошуках передбачуваного сліду укусу.

— Уже загоїлося, — перебив мої спроби знайти сліди дикого злочину.

Шкіра й справді була гладенькою, без жодної вади, що могла б свідчити про замах на мою скромну особу.

— Щоб його чорти взяли! — закричала я, зіскакуючи з ліжка й розглядаючи шию в дзеркалі. — Та що за тьма?!

— Вгамуйся. Тобі нічого не загрожує. На відміну від Еда.

— Та плювати я хотіла на герра! — вигукнула я.

— А ось як! — раптово розлютився Абрахам і стиснув мою руку.

Він потягнув мене коридором маєтку, навіть не давши влізти в капці. Босі ноги німіли від холоду, тілом раз по раз пробігала дрож.

Невеличкі двері на першому поверсі. Темні сходи, що вели кудись униз. Сирість і затхлість підвалу хлюпнули в обличчя. Я вперлася. Але марно…

Сходинки були слизькими й вузькими. Варто оступитися — й зламаєш шию в темряві. Але ні. Магістр ішов упевнено. Швидко. Мов боявся не встигнути або передумати.

А мені знову стало страшно. Уявила, що там може бути — в підвалі некроманта. Та що завгодно! Від нежиті до пентаграми виклику. А може, й узагалі жертовний вівтар. І мене зараз використають як експериментальний зразок.

Ставало ще страшніше, холодніше, зловісніше. Вузьким коридором прокотився то чи виття, то чи рик, повний болю. А в горлі пересохло так, ніби я тиждень ішла пустелею Нехеві. Ну принаймні я так собі уявляла подібну подорож.