РОЗДІЛ 14

— І де ж, скажи мені, справедливість у цьому житті?! — обурювалась я, шкрябаючи віником, прив’язаним до довгої палиці, по стелі склепу з двома пам’ятними саркофагами. Питання, звісно, риторичне, відповіді не потребувало. Та й взагалі, всесвітня справедливість мені зараз зовсім не на руку, з огляду на те, що за моє недовге життя мене вже з півсотні разів мали б повісити. Якби по справедливості. Але все ж...

— Як ржати — то всім гуртом, а як карати — то нас із тобою.

Алек погойдувався з п’ятки на носок, задумливо стежачи, як шматок запиленої павутини плавно осів мені на маківку, і скупо всміхнувся.

— Могла б і не зізнаватись, — резонно зауважив Алек. — Пішла б зі всіма додому давно.

І справді. Треба було сидіти тихо, як миша під віником, і не висовуватись. Та де там... Ех.

Я гидливо струсила кляту павутину, яка тут же причепилась до волосся, попри мінімум столітній шар пилюки, і глухо загарчала з досади.

— А може, я просто хотіла подивитись, як ти віником махаєш? Так би мовити, з першого ряду. — Я єхидно всміхнулася. — То ти й далі так стоятимеш? Між іншим, я сьогодні ще додому зібралась.

Алек хмикнув і взяв такий самий віник. У принципі, він і без палиці міг дістати — зріст дозволяв. На відміну від деяких недоростків.

— Встигнемо... — запевнив він, шурхнувши по стелі й стягнувши з неї павутину разом із густою пилюкою, що осипалася, як сніжна крихта посеред зими.

Особливо ефектно це виглядало в променях сонця, що проникали до склепу крізь вузькі двері.

У носі залоскотало, і я голосно, з почуттям, чхнула.

— Та пішло воно все… — ледь не вилаялася я, на що Алек тихо засміявся і знову зашкрябав віником по кам’яному склепінню.

— Хочеш — іди, — великодушно дозволив він. — Якщо що — прикрию.

Я замислилась. А може, й справді…

— Та годі. Роботи тут, по правді, на пів години, — вирішила я. — Та й не факт, що я ще бодай раз у житті побачу «Алека з віником».

Алек знову шурхнув віником, і цього разу павутина приземлилася мені на плече.

— Совісті в тебе нема, — констатував він.

— Це в мене немає совісті? Совісті немає в отих трьох, що навіть не поцікавились, живі ми чи ні після шикування. А раптом Дорк пустив нас на досліди? Або поповнив нами, бідними, колекцію рідкісної нежиті?

Моє щире й справедливе обурення не знало меж. І не дарма — бойовики й справді вийшли чистенькими, а стихійника я взагалі не бачила.

— І взагалі, таке враження, ніби нас тупо підставили...

— Поганої ж ти думки про людей, Бірм, — втрутився в розмову третій голос.

Я озирнулась на двері. В тих самих сонячних променях палала руда голова Евера, а з-за його плеча визирав Кислий у власній персоні.

— Маєш чудову можливість переконати мене у зворотному, — усміхнулась я і жбурнула у Рудого свій віник. — Як там казав Дорк? Ага! «Кожен маг має відповідати за скоєне!»

— Він таке казав? — обернувся до мене Алек.

— Та щойно сказав! — прошипіла я крізь зуби. — Мовчати не міг, чи що?!

Алек відкрив рота, закрив його і докірливо похитав головою. Як справжній старший розумний брат. На що я пирхнула, виказуючи своє ставлення до цього всього.

— Взагалі-то ми для того й прийшли, — втрутився Рудий. — Так би мовити, відновити справедливість. Коротше, вирішили вам допомогти.

— Це ти вирішив, — поправив його Кислий, оцінюючи покинуту в кутку швабру з ганчіркою.

Інструмент, схоже, був йому геть незнайомий і викликав різкий напад огиди — як через засмальцьованість, так і через запах, характерний для мокрої ганчірки, залишеної у відрі «до наступного разу». Саме відро, судячи з вигляду, було ровесником не лише Дорка, а й усієї Академії. Це настільки зворушило Ревеля, що той не зміг обійтися мімікою — і вишукано вилаявся.

Я аж тихенько присвиснула від захвату. От вміє ж аристократія! Та ще й так майстерно вплітає в лайку всілякі зв’язки нашого куратора і ректора з нечистю, нежиттю й потойбічними силами, які в нашому світі з’являються рідко, зате лютують зі смаком.

— Ревель, — почервонів чомусь Рудий і прошипів крізь зуби. — Тут же жінки.

Ну, з жінками — це він перегнув, звісно. Але я гордо підняла підборіддя, старанно наслідуючи міс Марґарет і згадуючи її тричі клятий етикет.

— Перепрошую, Катріно, — пробурмотів Кислий, насправді не виказуючи жодного каяття.

Хоча, правду кажучи, я, побачивши оте неподобство, й сама ледь стрималась, щоб не згадати всі сороміцькі зв’язки Дорка по материнській лінії.

— Сподіваюсь, таке більше не повториться, — ледь стримуючи серйозну міну, зронила я. І таки засміялась. — Гаразд, давайте вже почнемо військову кампанію проти бруду та павуків — і з чистим сумлінням розійдемось по домівках.

Робота закипіла веселіше. Оскільки інструментів на всіх не вистачало, я великодушно дозволила Еверу забрати мій віник, сама ж вилізла на один із саркофагів, схрестила ноги й почала роздавати цінні поради та вказівки.