РОЗДІЛ 13

За вікном стрімко темніло. Сірі хмари набули похмурих чорних розводів. І знову по карнизу затарабанили великі краплі дощу.

Мене це на диво заспокоювало й розслабляло. А ще викликало лінь і небажання виходити надвір.

— Я тебе дуже уважно слухаю, — відірвалася я від спостереження за плачучим склом і впилась поглядом в Алека. — Із чого раптом така увага?

Алек зніяковів, крутячи в руці келих червоного вина, що пахло приємно — виноградом і травами.

— Мені здалося, що тобі може скоро знадобитися допомога, — нарешті вимовив він і знову ковтнув із келиха.

Я мовчки розглядала його, ніби розбираючи поглядом на частини. Він був високим, але не худим, як більшість моїх одногрупників. Темне волосся й очі, бліда шкіра… здавалося б, типовий некромант, але ширина плечей, м’язи, звичка рухатися пружно… міг би бути й бойовиком. Дівчата б навряд чи від нього відбивалися.

А може, й справді збирався. А тут — бац, і форс-мажор.

Я раптом дуже гостро відчула, що в нас, некромантів, є дещо спільне: всі ми вже втратили когось найближчого. І від цієї думки стало якось холодно й некомфортно.

Навіть у горлі запершило. Я потяглася до келиха, та Алек легко відсунув його на протилежний край столу.

— Тобі зараз не можна. Ти нестабільна, — похмуро сказав він, дивлячись, як відблиски магічного світла грають на гранчастих стінках келиха.

Мені стало зовсім недобре, аж пальці змерзли. А в голові зазвучало пульсом: «Він усе знає!» І хоч для некроманта це й не смертельно, але страшно.

— Я вже пройшов це, тож не хвилюйся — підстрахую, якщо треба буде, — сказав Алек і подивився на мене.

— Із якого дива? — спробувала я зобразити байдужу та нічого не розуміючу міну.

— Знаю, як це — пройти через таке.

І замовк.

Я теж мовчала, зовсім не розуміючи, що тут узагалі можна сказати.

Та вже за кілька ковтків він заговорив знову.

— Думаєш, факультет некромантії був моєю мрією? — раптом з гіркотою промовив він. — Я готувався вступати на факультет бойовиків майже з дитинства. Хотів служити, захищати країну, як мій батько… — він відкинувся на спинку крісла й заплющив очі, ніби повертаючись думками в минуле. — Його вбили, коли мені було п’ятнадцять. Сутичка на кордоні. Невелика. Такі часто трапляються. Зазвичай — без жертв. Але того разу… Мати дуже тяжко переживала втрату. Ми з Сіві не могли до неї достукатися. І якщо сестра ще бавилась ляльками й няньками, то я пустився берега. Пив, швендяв по борделях… — Алек кинув на мене короткий погляд. — Пробач. Напевно, не варто таке дівчині розповідати.

— Переживу. Говори, як є.

Алек знову заплющив очі й заговорив далі:

— Спускав гроші в дорогих казино, пив у компанії покидьків у Кварталі Семи Шибениць. І от якось, у п’яному тумані, влаштував бійку з кимось, навіть не пам’ятаю, як він виглядав, у якомусь смердючому трактирі. Як і що стало причиною — теж не знаю. Далі — провал. Пам’ятаю тільки, що падав у темряву, і падінню не було кінця. А прокинувся вдома. І, може, нічого страшного б не було. Та я прокинувся вже іншим. Темним. Блідим.

Алек знову відпив вина. Я стиснула губи, згадавши власні незабутні відчуття.

— Мої плани щодо факультету бойовиків зруйнувалися. Зате мати нарешті отямилася, — він криво всміхнувся. — Ти б її тоді бачила. Суцільне уособлення привида. Ще б пак, у родині спадкових цілительки й бойовика — некромант. Ганьба на весь рід.

А я подумала — а що б моя мамка сказала, якби побачила мене зараз? Та що там думати — зраділа б, звісно. Вона ж нам із Ліскою нормального життя бажала. І хай життя некроманта не назвеш нормальним у звичному сенсі, але це все ж краще, ніж те, що могло чекати мене в Кварталі Шибениць.

— Мене зачинили в підвалі, викликали некроманта, — тим часом продовжував Алек. — До речі, твого попечителя. Саме він і сказав, що шляху назад немає й мені слід вступити до Академії на факультет некромантії. Мати — в сльозах, дід, що приїхав аж з Івії, — з серцевим нападом, тітка тут же понесла новини до палацу… ну, ти зрозуміла.

Я кивнула.

— Спершу нічого. Здавалося, все це не зі мною. Сам не вірив, що щось змінилося. І до всього ставився легковажно, ніби не я в цьому винен. Але за півтора тижня… почалося. Кошмари, вибухи темної магії — здавалося б, через дрібниці. Я ледь не прикінчив власну сестру, просто тому, що вона мене дратувала. Так було, доки не прийшов магістр Волен і не взявся за мій самоконтроль. Я годинами сидів занурений у себе. Розбирав страхи, боровся з гнівом, стежив за потоками. І за місяць стало легше. Не зовсім. Іноді накочувало. Але я вже міг це контролювати.

Сказав — і ніби видихнув.

А я… я не знала, що думати. А вже що казати — й поготів. Перспектива вимальовувалась так собі.

— М-да… — тільки й змогла я вимовити.

— Ось тому й вирішив, що тобі буде легше, якщо хтось, хто вже пройшов це, тебе підстрахує. Ну, не підстрахує — так хоч порадою підтримає. Та й… я відчуваю себе винним перед магістром Воленом…

— Ну так… — пробурмотіла я замислено, відчуваючи, що з інаугурацією некроманта я таки поспішила. Здається, це так називається. — Мені вже час, — встала з ліжка й попрямувала до дверей.