РОЗДІЛ 12

На парі я думала про що завгодно, тільки не про укуси нежиті. Точніше — саме про них, рідненьких, але трохи в іншому ключі.

На відміну від артефакторів, цілителька викладала легко й жваво. Студенти слухали уважно, старанно шкребли ручками по аркушах. Я ж замість того щоб сумлінно записувати й слухати, розглядала магістресу й намагалася зрозуміти — могла вона вбити Сильвію чи ні.

Вона була не те щоб красуня… занадто великий рот, трохи кирпатий носик, великі світло-карі очі й мідного кольору волосся. Досить висока, як на магиню — всі, яких я тут зустрічала, були середнього жіночого зросту, а до неї мені ще з пів голови рости. І водночас у ній було щось таке, що притягувало погляд, змушувало дивитися саме на неї.

«Не інакше як артефакт якийсь прикупила», — подумала я, усвідомлюючи, що ця думка — прояв чистісінької жіночої заздрості. Ну й хай.

І керуючись то чи цим почуттям, то чи тим самим місцем, яке сигналізувало про небезпеку (і, до речі, ніколи не помилялося), вирішила — могла. Взагалі всі можуть. Головне — правильна мотивація, як полюбляють казати знайомі мені магістри-некроманти.

А мотивація, крім непідтвердженого кохання до Волена, була ще й цілком вагома. Але щоб переконатися, я терпляче дочекалася, коли магістреса перейде до пісень про протиотруту від трупної отрути.

— Перепрошую, можна питання? — підняла я руку.

Уся аудиторія звично обернулася й звично ж уп’ялася в мене неприязними поглядами. Хтось буркнув: «Вискочка», хтось просто тяжко зітхнув. Магістреса ж швидко знайшла мене поглядом.

— Звичайно, Катріно, — усміхнулась вона. — Слухаю тебе.

Від цієї цукрової доброзичливості язик злипався до піднебіння, і хотілося зморщитися. Або навіть труснутися. Чорт. Але все ж спитала:

— Скажіть, а коли й ким було розроблено це зілля?

Отут уже усміхнулася я. Так по-зловтішному.

Бо привітна міміка на обличчі магістреси Олем хоч і не зникла зовсім, але помітно попливла. Погляд став колючим. Вона зволікала. Я мило усміхалася, прикидаючись останньою дурепою. Вона знала, й я знала. Але сказати щось таки треба.

— Зілля від укусів нежиті було розроблене кілька років тому особисто мною. Це була довга, копітка праця, — моя усмішка повільно перетворилася на насмішку, але магістреса продовжувала, мало не скрегочучи зубами й не зводячи з мене погляду. — Уже кілька десятиліть багато цілителів разом із факультетом відьомства займалися його розробкою. Але, певно, саме мені пощастило.

Ага, пощастило. Ще й як «пощастило».

Схоже, це написалося в мене на обличчі, бо магістреса раптом різко запитала:

— Це все, що тебе цікавить, Катріно?

— Так. Дякую.

За нещиру відповідь.

Отже. Ця… цілителька безперечно привласнила працю Сильвії. І що це мені дає? Мотив не міфічний, а цілком реальний. Може, й не надто піднесений, але мені особисто зрозумілий.

Пара закінчилася. Я зібрала свої речі й рушила до дверей. У потилицю дихав Алек. Щось він сьогодні надто активно до мене дихає.

— Катріно, — усміхнулась Ельвізія, коли я порівнялася з кафедрою. — Можеш приділити мені хвилинку?

Ні, не можу.

— Звісно, магістресо Олем, — всупереч усьому, відповіла я.

Двері зачинилися за останнім студентом, і ця мила викладачка миттю перетворилася на щось страшне. Ну принаймні мені так здалося на мить. Її конкретно перекосило — і це було справжнім бальзамом на мою душу.

— Слухай, ти, дрібнота. Думаєш, якщо Абрахам бігає біля тебе, мов біля якоїсь екзотичної тварини, ще й з ложечки годує, то ти вже особлива? — прошипіла магістреса, і я, відповідно, лише переконалася у своїх підозрах.

Тож я задерла підборіддя й нахабно всміхнулася. Вбивати ж вона мене прямо тут не буде.

— У нього таких, як ти, знаєш скільки було?

— Якось не цікавилась, — і, сама не знаючи чому, додала: — Але зараз я в нього одна така. І вже доволі давно.

Причому навіть не збрехала. Навряд чи в магістра є ще одна злодійка на утриманні. Не зібрав же він, урешті, банду.

Та на Ель це справило феєричне враження. Поблідла, посіріла… ще трохи — й усе, мій клієнт. З вигляду точно.

— Не знаю, звідки ти дізналась, що зілля розробила Сильвія, — холодним, зверхнім тоном мовила Ельвізія, — але якщо відкриєш рота, я зроблю твоє життя нестерпним. Повір — я вмію.

Дуже хотілося спитати, скільки золотих за новинку осіло в кишенях магістреси. Прямо так на язиці й вертілося. Але я рішуче його прикусила.

— Я вас зрозуміла, магістресо Олем, — кивнула я. — Але й ви будьте обережні. Чутки — страшна річ. Вони породжують сумніви. А сумніви — змушують шукати правду.

Стиснуті в лінію губи були її відповіддю.

— Знала б, яка ти тварюка, залишила б тебе здихати, — прошипіла вона.

— Боюсь, здихати мені все одно б не дали. Абрахам усе ж таки дуже трепетно ставиться до моєї персони, — я переможно оскалилася. — Всього доброго, магістресо Олем. І… дякую за лекцію.