РОЗДІЛ 11

До Академії, всупереч запевненням Абрахама, я поверталась у дещо нервовому стані.

Точніше, стояла навпроти вхідної брами, перекочувалась з носка на п’ятку, сунувши руки в кишені, й думала: а може ну його все… дременути кудись подалі. Наприклад, на перший-ліпший корабель, куди Єдиний повелить. А там… У кишені дзвенить золото. Деякі вміння маються, отже, вгамувати неспокійних мерців зможу і хоч якісь грошенята зароблю. В крайньому разі — руки вмілі, майстерність не проп’єш. Тож голодною не залишуся, хоч би куди подалась.

Тільки щось не пускало. Наче прибило до місця — ні туди ні сюди. Совість, чи якесь досі не знане відчуття відповідальності, чи то бажання викрити вбивцю Сільвії. Хоч кого я обманюю. Хай там як, а в Академії мені подобалося. Хоч і специфічна вона була, та все ж.

Мабуть, саме це усвідомлення й штовхнуло мене до воріт. З дещо розгубленим і невпевненим виглядом я пройшла крізь люб’язно розчинені двері.

У дворі було звично пусто й похмуро. Ніхто мене не чатував, щоб закидати камінням за мій злодійський вчинок і гріх вбивства. Блискавка не вдарила... щоправда, й фанфарами ніхто не зустрічав. Лише холодна крапля осіннього дощу плюхнулась за комір, змусивши мене здригнутись і рушити далі.

Байдужість стін Академії до моєї скромної персони мене трохи потішила і навіть вселила надію. Закралася малодушна думка: «А може, магістр Дорк нічого не помітить?» — і тут же була похована під усвідомленням марності цих сподівань. Помітить! Сто відсотків помітить. І в нагороду осипле сарказмом, настановами й колючими фразочками у своєму некромантському дусі.

Чорт. Знаєте, чому вчать злодія змалку? Не привертати зайвої уваги. Оце в мене в цьому учбовому закладі якось із першого ж дня не склалося.

Отже, тверезо оцінивши, що гірше вже не буде, а за моє вбивство ніхто не візьметься, я попленталась до гуртожитку по книжки, аби потрапити на пару з некромантії у мого «улюбленого» куратора.

Швидко схопила книжки, запхала під подушку той пам’ятний ножик, позичений у Півмісяця й залишений собі на згадку магістром Воленом. І помчала на пару, розуміючи, що все одно запізнилася і по шапці отримаю в будь-якому випадку.

Як не дивно, пара проходила у нас у навчальному корпусі. І навіть в аудиторії. Що, в принципі, ще нічого не означало, бо початися вона могла тут, а закінчитися — у кращому випадку в морзі, у гіршому — в лазареті. Це якщо не дуже добре вчився або дуже повільно тікав.

Вперше з початку року я запізнилася на пару. Ну, як запізнилася — це магістр уперше прийшов вчасно.

Він кинув на мене короткий погляд, ледь помітно всміхнувся і тут же надів найсерйознішу міну, на яку був здатен.

— Вітаю, Бірм! — буркнув він і кивнув у бік мого місця.

Фух. Я думала, буде щось таке, від чого й очі підняти буде соромно. Але ні. Усе навіть дуже пристойно. Навіть незвично. Якось аж надто.

Я окинула поглядом одногрупників, які явно не розуміли, що це найшло на нашого куратора. Тільки Алек незадоволено піджав губи, втупившись у парту. А так — усе в межах норми.

— З чим тебе Дорк вітав? — прошепотів Сіг, нахилившись через парту.

— День народження в мене. Був. Вчора, — збрехала я, не готова ні до такого привітання, ні до раптового інтересу одногрупника.

Сіг відкрив рота, щоб щось іще спитати чи сказати, та одразу ж його закрив і сів на місце, помітивши невдоволений погляд куратора.

— Отже, мої дорогоцінні студенти, — розплився той у знайомій до оскоми посмішці. — Сьогодні за навчальним планом у нас — виклик душі покійника. Заняття захопливе. Не дуже складне, але потребує уваги й зосередженості. Сподіваюсь, ви вивчили пентаграму виклику. А якщо ні… я сьогодні до обридлого добрий і дозволяю користуватись підручником. Колеме! — гаркнув магістр, кинувши на мене погляд і вчепившись у Сіга. — Давай, сьогодні в тебе почесна місія — першовідкривача.

Оце так новина. А як же я? Це ж моя почесна обов’язковість — відкривати практичне заняття. Навіть якось прикро стало. Не сильно прикро і не сильно захотілося, але все ж. Хоча ні! Не захотілося. А навіть навпаки. Дякую, що хоч у цьому мені сьогодні перепала поблажка.

Схоже, це нововведення здивувало не лише мене, а й усіх моїх одногрупників. Особливо палаючого ентузіазмом Сіга.

Він якось приречено поплентався до дошки, взяв крейду й почав виводити знаки пентаграми просто на підлозі, час від часу звіряючись із книжкою.

Втім, це дійство мало кого цікавило. Більше студентів хвилювало, що ж таке трапилось, що куратор раптом змінив улюбленця. У те, що це через мій так званий день народження, не повірив абсолютно ніхто. І зиркали на мене зі змішаним виразом здивування й жалю. Як на мене — абсолютно недоречного. Бо особисто мене той факт, що мене посунули з першого місця в списку жертв некромантських експериментів, не дуже-то засмутив.

Нарешті, Сіг припинив вовтузитися. Ще раз звірився з малюнком у книжці, адже на власному досвіді знав, що нам, некромантам, помилятись не варто — і почав наспівом вимовляти заклинання виклику:

— Есферіо атем, — чиркнув ножиком по долоні, крапля крові впала на малюнок крейдою. — Отвело.

Опа. А з яких це пір в аудиторію пускають із холодною зброєю? Гаразд. Потім уточню в одногрупників, що це за така поблажливість.