РОЗДІЛ 10

Знаєш, як стають справжніми некромантами? Ну, те, що для цього треба позбавити людину життя, ви, мабуть, уже здогадались. А я вам зараз розповім, що саме відбувається з тим самим некромантом після цього не надто дрібного, а навіть дуже вагомого в житті кожного мага моменту.

Мене ламало. Як наркомана, що підсів на веселий порошок. Вивертало. Лихоманило. Часом здавалося, що я падаю з міської ратуші, такої високої, що аж до самого неба. А внизу — суцільна темрява. Така густа, що коли до неї торкаєшся, спиною відчуваєш силу удару. І летиш далі. А потім знову об щось гепаєшся. І знову летиш. І все це — під зловісний шепіт численних голосів. Їх стільки, що здається, ніби це клубок розлючених змій.

Іноді здавалося, що в тій темряві з’являються чиїсь обличчя. Знайомі й не дуже. Але тільки но подумаєш, хто це — й усе. Нікого нема. Темрява, хоч око виколи. І все це супроводжується диким болем у всьому тілі. Або це наслідки візиту до Горі Напівмісяця? Хто його знає. Все, про що я могла мріяти в цьому нескінченному падінні — аби скоріше все закінчилось.

Схоже, Єдиний, із великої любові до мене, розкішної, таки вирішив змилостивитися. Хай там як, але все скінчилося. Я розплющила очі, не зовсім розуміючи, де я і що зі мною. Жива взагалі чи ні. Спробувала поворухнутись — і зрозуміла, що фіг мені, як казав Дорк. Причиною виявилася не моя слабкість, а те, що магістр Абрахам Волен міцно зафіксував моє кістляве тільце, притиснувши до себе, і сопів мені просто у вухо. Ну, нічогенько так. Взагалі охамів. Але вирішивши, що особливого дискомфорту він мені, в принципі, не завдає, я не стала зранку (чи яке там зараз узагалі число і година?) влаштовувати скандал. А нічо так. Тепло поруч. Навіть затишно.

Я поворушилась, і мене мало не прибило до ліжка.

— Задавиш, — пробурчала я, таки вивертаючись з обіймів Абрахама.

На що той полегшено зітхнув і перекотився на спину.

— Як ти? — хрипким від сну голосом поцікавився Волен.

— Нормально. Ніби, — відповіла я розгублено, прислухаючись до власних відчуттів. — А що?

— Нічого. В дзеркало глянь, — порадив він, не розплющуючи очей.

І що ж я там такого маю побачити?

Але все ж послухалася. Тобто попленталась до дзеркала у своїй, між іншим, кімнаті. Тій, що мені виділили в домі магістра Волена.

— Твою… — вражено пробурмотіла я.

На мене дивився хтось. Або щось. Бліде, як фарфор, за який по десятки злотників правлять, із гострим тонким носом, круглими синіми очима (хоча, швидше, то від хвилі не надто позитивних емоцій, що мене охопили в цю мить), і блідуватими тонкими губами. Щоки впали, і я стала схожа на ящірку. А довершували образ тонкі чорні пасма в каштановому волоссі. О Єдиний! І отаке чудовисько тепер усе життя з дзеркала на мене дивитиметься?! Жах якийсь.

Здається, останню фразу я вимовила вголос, бо магістр засміявся й запевнив, що «навіть нічого так». Принаймні, краще, ніж учора, коли він мене напівживу витяг із Кварталу Семи Шибеників.

— Та йди ти… Жахливе щось. Як мені тепер на люди виходити?

— Мовчки і з високо піднятою головою. Тепер ти повноцінна некромантка, і такий вигляд — закономірність.

— Обнадійливо, — буркнула я. — Стоп. І що, тепер кожен знатиме, що я людину грохнула?

— Ну, не кожен… Але от твій куратор, наприклад, зметикує, щойно тебе побачить.

Мене затрусило. І руки, й ноги, й узагалі якось кепсько стало.

— І що тоді? — повернулася я до Волена, що влаштувався в мене на ліжку, наче у себе вдома.

— Нічого. Рано чи пізно кожен некромант приносить жертву, аби наблизитись до межі. Зазвичай беруть когось із засуджених на смерть… Тож гадаю, Дорк скоріше зрадіє, ніж розсердиться.

Ага. Некроманти вони такі. У них усе якось не по-людськи.

— А хто мене переодягав? — вказала я на білу сорочку, яку мені видали ще в перший день мого перебування в цьому гостинному домі. Сам же некромант, до слова, був у своїй звичній похмурій одежині.

— Ну не Едд же, — пробурмотів магістр. — Я переодягав. Більше нікому.

— Цікаво… Щось ти, магістре, надто охоче моє худеньке тільце чіпаєш… — замислено протягнула я, накручуючи чорне пасмо, що впало на обличчя. — Ти мені ще й пику підправив? — задумалась я про зникнення синців.

— Що знову з твоєю мовою? — зморщився магістр. — Тільки-но з Шибеників повернешся — одразу говориш, як безрідна шпана.

— А я, між іншим, і є безрідна шпана. То що з моїм обличчям? За моїми підрахунками, ще тиждень око мало бути заплющене після того, як Ловас показав, наскільки радий мене бачити.

— Це не я. Тобі, можна сказати, пощастило — Ельвізія завітала в гості.

— Це декан цілителів, чи що? А вона тут що забула?

Магістр не відповів. Ну й нехай, не дурна — і так здогадалась. От тільки настрій, і без того хиткий, став відверто паршивим. І не питайте чому. Сама не знаю.

— Вона мене підлатала? — вирішила я не зʼясовувати, з ким там магістр Волен спить.

— Ага. Я вирішив не погіршувати твоє й без того нікчемне становище.