РОЗДІЛ 9

Готувалася до повторного візиту в Квартал Насолод ще з самого четверга. Бо ж поки не знаєш, що хтось дихає тобі в спину — біжиш рівненько. А щойно просвітять — одразу починаєш спотикатися. Я не стала винятком.

Хай там як, але хоча Насолоди — ще не Шибеники, наших там теж чимало. А то й більше. Особливо увечері. А мою фізіономію в Шибениках знає кожна собака. І хто б мені ще розповів, як поділили спадок покійного Сема, аби можна було планувати подальші дії?

У будь-якому разі, для Напівмісяця я, так би мовити, кістка в горлі. Встиг він підім’яти під себе шпану Трьохокого чи ні — не суть. А от я — яскравий приклад непокори. І на моїй скромній персоні показувати владу — найзручніше.

І не тішило мене ані те, що я начебто майбутній маг, ані те, що маю покровителя зі знаті. Кого це колись зупиняло?

Та нічого, буває. Я ж не дарма Спритна Кет. Бігаю швидко й завжди правильно оцінюю ситуацію. От тільки моє інтуїтивне «оцінювальне місце» щосили сигналізувало: сьогодні мені туди пхатися аж ніяк не варто.

Проблема в тому, що або сьогодні — або Маг вирішить, що виконав свою частину угоди. І… прощавайте, мої відмички. Завдаток — теж тю-тю, як компенсація. Я, звісно, не жадібна, але й надмірною марнотратністю не страждаю.

Коротше, жадібність, що приносить проблеми не лише мені, а й усьому людству, успішно перемогла здоровий глузд.

І все ж, для певності, вирішила вже вдесяте за останню добу перепитати магістра, чи не хоче він скласти мені компанію в прогулянці осередками соціального дна.

Я поперемінно торкнулася сережок. — Магістр, ти де? — Я на роботі. — Слухай, щось мені зовсім не хочеться самій пертися в той Квартал Насолод, — вкотре нагадала я йому, що я, взагалі-то, дівчина. А отже — істота слабка, схильна до паніки й малодушності. — Ну, давай завтра разом сходимо... — Ні! Так не годиться. Хоч кров з носа, але сьогодні треба. — Тоді, будь ласка, не істери й поводься, як личить поважній злодійці. — Ну, Абрахаме, якщо мене прикінчать — мій неспокійний привид мститиме тобі дуже й дуже довго. — Я, між іншим, некромант, — хмикнув магістр темної магії й спеціаліст із кривавих ритуалів. — А я ким тоді стану? А… лічем. Отже... — Отже, в Дорка нарешті з’явиться новий, а головне — дуже рідкісний навчальний посібник. — Паскуда. — Я чи Дорк? — Обоє паскуди, — відрубала я й вимкнула зв’язок, глибоко зітхнувши й підвівшись із лавки навпроти воріт моєї Академії.

Дорога до Кварталу Неземних Насолод здалась мені вже дуже короткою. Навіть попри те, що я йшла в обхід — через Квартал Ремісників, човгаючи ногами, мов стара шкапа на бійню. Пітьма!

У дім Рудої Амали постукала тільки після того, як переконалась, що за мною, наче, ніхто не стежить.

Двері відкрили не одразу. А коли Амала з’явилась у проході — я, не сказавши й «привіт», ввалилася всередину й грюкнула дверима. Навіть сама клацнула замок.

— Дивлюсь, Спритна, таки занервувала, — хмикнула Амала, сьогодні — для різноманіття — у сукні. — Тут не занервуєш… — зітхнула я й розвалилася на тому ж дивані.

У домі Рудої за тиждень не змінилося рівно нічого. Хіба що чашок на столику побільшало. Та з’явився запах чогось давно скислого.

— І правильно, — похвалила мене Амала. — За тебе Горі п’ятдесят золотих дає. За мертву. За живу — удвічі більше. Ти тепер у Горвісі — найласіший шматок, так би мовити. Пишайся собою.

Я скривилась. Сумнівний привід для гордості. Хоча… не щодня дізнаєшся, що за тебе такі гроші дають. Утім, обмірковувати цінність моєї скромної персони мені геть не хотілося.

— Маг де? — спитала я. — Почекаєш п’ять хвилин. Зайнятий Сноулі, — й якось нервово зиркнула на облуплений антикварний годинник, обліплений мухами.

— Клич його давай. У мене кожна хвилина на вагу золота, — гаркнула я, відчуваючи, що справа повертається до мене не тим боком. — Між іншим, я з ним золотом розраховуюсь, а не мідяками.

Амала пирхнула, але таки подалась повідомити Сноулі про моє прибуття.

Не подобалась мені її повільність. От узагалі не подобалась. І все якось з душком було.

Сноулі з’явився ще за п’ять хвилин. На стіл гепнулось щось схоже на монету з червоного золота, з блакитними проблисками, що бігали по поверхні. Ого... Колись таке було мені не по кишені.

— За якість ручаюсь, — буркнув Маг і сів на стілець навпроти. — Приклади до дверей — і воно замкне та заглушить усі захисні чари. У тебе буде хвилин десять. Якщо маг, що накладав захист, був добрий — то й менше.

— А нічого кращого не знайшлося? — вирішила пообурюватися я. — Не подобається — збирайся та вали звідси. Від тебе й так вічні проблеми. — Це які ж? — відраховувала я залишок оплати й одразу ж сховала маговідмички в гаманець. — До мене люди Напівмісяця приходили. — І?.. — насторожилася я. — Та й нічого. Мені до ваших розборок діла нема.

Авжеж. Весь Сноулі Маг — усе знає, всюди в курсі, але ніколи ніде не світиться й ні в що не лізе.

Тук-тук. Постукали у двері. Амала відчинила так швидко, що я навіть не встигла сіпнутися. А от усвідомити, що це кінець — цілком встигла.

У дім Рудої ввалилися двоє головорізів і... чорт, навіть не здивувалась — Ловас. Стоїть, наче нічого й не сталось. Ухмилочка до вух. Паскуда. А були ж часи, коли цей білявий, синьоокий і веселий хлопчина мені подобався. Ех… як давно це було.