РОЗДІЛ 7

Кожній людині іноді потрібно знати, що у світі є щось незмінне. Статичне, так би мовити. Навіть якщо це Квартал Семи Шибеників. Здається, у всьому Горвісі більш постійного місця просто не існує. 

Скільки себе пам’ятаю – тут не змінювалося абсолютно нічого. Хіба що обличчя. Та й ті не дуже. Старожили, звісно, розповідали, що колись і тут усе було трохи інакше. Квартал Семи Шибеників майже не відрізнявся від Кварталу Ремісників. Навіть називався інакше: Квартал Семи Апостолів. Чому так? Бо колись, ще коли Горвіх не був столицею Об’єднаних Королівств, а лише містом у складі Ідмирії, саме цей квартал облюбували місіонери Єдиного. 

Звісно ж, сюди почали стікатися всі сироти та знедолені. І в такій кількості, що ні місіонери, ні, звичайно, сам Єдиний, прогодувати їх не могли. Так почали з’являтися перші банди. Спочатку дрібні, але оскільки варта заплющувала на це очі… коротше, з часом «сироти і знедолені» почали ділити територію, а потім і працювати не лише в Кварталі Семи Апостолів, а й далеко за його межами.

Звісно, це неабияк стривожило можновладців. І навіть самого короля. Тож вирішено було провести глобальне «прибирання». Місіонери, як і слід було очікувати, вмили руки…

Так у Кварталі Семи Апостолів з’явилася шибениця. Подейкують, що в ті часи вона не пустувала ніколи. І щоб народ проникався урочистістю щоденних страт, місць на ній було сім. За кількістю апостолів Єдиного. Мовляв, богоугодну справу вершать.

Так поступово Квартал Семи Апостолів перетворився на Квартал Семи Шибеників. Кращим чи гіршим він від того не став, зате назва принаймні почала відповідати суті місця. З часом страти скоротили до щотижневих. Бо тоді Академії ще не існувало, а трупи, як відомо, мають властивість розкладатися і смердіти. Ховати їх ніхто не трудився. Що псувало життя не лише мешканцям Шибеників, а й половині міста.

Ось так от. Можна сказати, яскравий приклад того, до чого приводять благі наміри.

Що я відчувала, коли йшла зачовганими брудними вуличками рідного кварталу? А як ви думаєте? Відчувала себе кепсько. І думала, що як би там не склалося з Академією, сюди більше не повернуся. Хоч сконаю – а не повернуся.

— Чуєш, магістре, а ти без мене хоч щось здатен зробити? — звернулася я, звертаючи на базарну площу.

Магістр усміхнувся, перестрибуючи через канаву, забиту сміттям і щурячими трупами.

— Ти ж у мене незамінна, Кет. Та й хто, як не ти, має домовлятись із магом-поза-законом?

Сумнівний комплімент.

— Як навчання? — між іншим спитав Волен.

— Нібито нормально. Хоча… твій любий куратор на тебе трохи розізлився.

— З якого дива? — насупився магістр.

— Я його улюбленого мертв’яка прибила, — нехотя зізналася я. — Тим закляттям, що ти мене навчив.

— Аааа… Уявляю, як лютував магістр Дорк, — усміхнувся Волен.

— Ти навіть не уявляєш, — похмуро буркнула я. — Він мене ледь не прибив особисто.

— Але ж не прибив, — резонно зауважив магістр. — Як просувається твоє основне завдання?

Я скривилася.

— Поки ніяк. Але мені здається, що мій куратор тут ні до чого. Хіба що він так не хотів, аби ти оживив свою Сільвію, що сам замовив медальйон.

— Він взагалі не вірить, що мої дослідження можуть увінчатися успіхом, — зціпив зуби магістр.

І правильно робить. Я й сама вже не дуже вірю, що ця історія з оживленням — не маячня. Але казати про це магістру Волену… мені ще жити хочеться. Та й узагалі, мені наче має бути байдуже до його тарганів. Напевно.

— Слухай, а що ти потім із Сільвією робити зібрався?

— У сенсі?

— У прямому. Ну от, припустімо, ти її оживиш. Припустімо, вона навіть буде нормальною, — у що я, чесно кажучи, вже не дуже вірила. — Думаєш, вона, сповнена вдячності, одразу кинеться тобі на шию і поклянеться у вічному коханні та відданості?

— Це не є моєю метою, — якось аж надто сердито й крізь зуби пояснив магістр, і я вирішила, що мені зараз краще заткнутися й помовчати.

Та й що це я, справді, причепилася до нього?

— Чекай тут. А то знову Мага сполохаєш. Потім шукай його по всій Ідмирії, — наказала я, піднімаючись дерев’яними східцями на другий поверх Синього дому, що років сорок як стояв облуплений і занедбаний.

Мене послухалися. Мабуть, образилися, що я такі незручні питання ставлю. Ну й чорт із ним.

Двері у квартиру Сноулі виявилися відчиненими. Що саме по собі вже було не просто дивно, а лячно ненормально.

— Ма-а-аг, — покликала я старого знайомця, та у відповідь — тиша, тільки миші пищать, гризучися за пліснявий сухар.

Пройшлася квартирою… м-да. Здається, тут тиждень ніхто не з’являвся.

От… темрява! І де тепер його шукати? Якщо він уже «заліг на дно»…

Я вийшла з житла Сноулі й сердито грюкнула дверима. Швидко спустилася сходами і, махнувши головою магістру, так само швидко рушила між торговими рядами.

Торгівлю вже згортали. Протирали тухлу рибу олією, щоб наступного дня знову викласти її на прилавки поряд зі свіжозловленою. Змотували нитки, якими підтягували ваги, обдурюючи покупців… загалом, згорталися.