РОЗДІЛ 6

— Отже, мої дорогі студенти, — потерши долоні й не приховуючи передчуття, почав магістр Дорк. — Сьогодні сильно вас навантажувати не буду, почнемо з найпростішого й найприємнішого. З моргу.

На цю сумнівну заяву в мене вирвався нервовий смішок. Утім, мої одногрупники сприйняли навчальний план спокійно. Як, власне, і розклад, який магістр роздав нам замість звичного «Доброго ранку, дорогі студенти!»

Так. Валізу я таки розпакувала. І ох… була дуже здивована, коли знайшла в ньому чорний замшевий костюм зі штанами й таку ж чорну сорочку. Причому сидів той костюмчик на мені так... ну, тіснувато. Ні, не сковував рухів, але я почувалася в ньому як працівниця з дому матінки Олдрі — з тих, що були «для особливих клієнтів». Одне слово, можете собі уявити, як я чекала вихідних, щоб... особисто подякувати Волену за такий екстравагантний вибір гардеробу. Хоча, схоже, крім мене саму, костюмчик нікого не бентежив. Та й зручний він був. Тож… переживу.

— Швидко в морг! — рявкнув некромант так, що ми аж підскочили й майже бігом, попереду нього, помчали до наочних посібників з нашої спеціальності. І вже спокійніше додав: — Там вас цілителі чекають.

— Сподіваюся, не для того, щоб на нас же й практикуватися, — прошепотів Сіґ.

— Усе можливо… — глибокодумно мовив Фаул.

— А ви що, трупів боїтеся? — чомусь також пошепки спитала я.

— Поки лежать спокійно — ні, — знизав плечима Фаул. — А от коли встають у вигляді умертвій… До того ж ми жодного заклинання упокоєння ще не вчили, — нагнітав атмосферу він.

Я згадала Хука. Передьоргнула плечима й прискорила крок. До того ж одне закляття я таки знала. Ну як знала… вивчила-то вивчила, але з практикою якось не склалося.

З таким от оптимістичним настроєм і невимовним ентузіазмом ми ввалилися до академічного моргу.

А нічого так у них тут, у морзі. Чистенько, навіть стерильненько, можна сказати, усе біле. Столи — металеві. Світло.

До речі, цілителі й справді вже чекали на нас. Бліді, налякані, явно прикидають, куди б утекти.

— А чого стали, як надгробки собі самі? — гримнув за спиною Дорк. — Не соромимось, проходимо, займаємо місця для глядачів… А то потім скажете, що нічого не бачили й не чули.

Ми якось невпевнено пройшли вглиб приміщення й змішались із цілителями.

— Я зараз знепритомнію, — тут же поскаржилася Мілвена, ставши поруч зі мною.

— Нічого, тут цілителів повно — на тобі й попрактикуються, — заспокоїла я її.

Мілвена кинула переляканий погляд на своїх одногрупників і, здається, вирішила, що трупи — не найстрашніше, що її тут чекає. Принаймні падати й непритомніти передумала.

— Отже… — набрав повні груди повітря маг середнього віку з лисиною, — почнемо.

Наш куратор, здається, вирішив не втручатись. Обперся на один зі столів і з захопленням читав якусь книжечку з яскравою кольоровою обкладинкою. На все, що відбувалося, не зважав, що, щиро кажучи, нас і не дуже бентежило.

Коридором з гуркотом проїхала каталка з трупом.

От тут недобре стало вже мені.

Ні! Не тому, що мене бентежить вигляд мертвого тіла…

Коротше, догрався Ріх. І не допомогло навіть те, що разом із Ловасом здав мене міській варті й розповів про всі мої витівки…

І саме в цю мить, коли маг-цілитель розкривав йому грудну клітку з таким виразом, наче перед ним не труп, а щонайменше мішок із золотом, я чітко усвідомила, як мені насправді пощастило.

Не вкради я у Волена той медальйон, не потрап мені до нього в руки, не виріши він, що з мене буде якась користь… коротше, цілком могла б я замінити Ріха на цьому столі.

І така вже яскрава ця картина постала…

Коротше, мене знудило. Ледве стримала блювотний позив, коли цілитель взяв пилку й методично заходився пиляти ребра.

Любиш ти мене, Єдиний. Ой, любиш. От тільки-но до Храму дійду — поставлю свічку. Три. Ні — п’ять.

— Ей, Кет, ти чого така бліда? — пошепки спитав Сіґ, теж не надто рум’яний. — Ти ж казала, що трупів не боїшся.

— Не боюсь я. Просто… здалося, що схожий на одного мого знайомого, — роздратовано здригнула я плечима.

— Та ну? — заглянув через плече темноволосої цілительки Сіґ. — Як на мене, він уже ні на кого не схожий.

— Кажу ж — здалося, — пробурмотіла я, бажаючи тільки одного — якнайшвидше звідси піти.

— А ось це — людське серце, — з захватом мовив цілитель, піднімаючи щось, дуже схоже на… ну, на серце. Навіть не думала, що у свиней і людей воно майже однакове.

Кілька цілительок таки гепнулися, глибоко знепритомнівши. Їхні одногрупники, з живеньким ентузіазмом, кинулися випробовувати вже засвоєні — до вступу чи після — заклинання. Мілвена, до речі, винятком не стала. Однією з перших рвонула надавати екстрену допомогу.

Я хмикнула, згадавши, як дехто тут сам поривався свідомість втратити. Але вирішила не загострювати уваги.

Чорт із ними, з цілителями.

А Ріха шкода. Хоч і був паскудою ще тією, і шкуру свою беріг… А все одно шкода.