РОЗДІЛ 5

— Розумничка, — похвалив мене Волен за вечерею. — Завтра переїдеш у гуртожиток. Тобі туди вже доставили ще кілька костюмів, щоб не виглядала, як бідна родичка. І ось…

На стіл опустилася чорна оксамитова коробочка.

— Це у вас, аристократів, так називається пропозиція руки й серця? — хмикнула я.

— Це у нас, аристократів, так називається забезпечення постійного зв’язку, — пояснив Волен.

— І що це?

— Відкрий — побачиш.

Я відкрила. Так, наче ця коробочка могла вибухнути просто в руках. Але ні. Всередині виявилися сережки. Розміром із мідну монету, з чорненого срібла, з чималим чорним каменем. Тягнуть на золотих із десять.

— Якщо раптом потрібно буде зв’язатися зі мною — просто торкнися обох сережок по черзі. І можеш викласти суть проблеми. Часто не користуйся — не хотілося б, щоб це викликало підозри.

Я кивнула. Міг би й не казати — сама б здогадалася.

— Ти казав, що даси наводку… тобто скажеш, на кого варто звернути увагу насамперед.

Магістр постукав пальцями по столу.

— Для початку під підозрою весь викладацький склад факультету некромантії.

— Що, прям увесь?

— Прям увесь, — передражнив мене Волен. — Зверни увагу на декана факультету цілительства. І… — тут магістр зам’явся, — слідкуй за Герольдом.

Я вже думала, що здивувати мене йому більше нічим. Та ні.

— Ви ж, здається, друзі… — резонно зауважила я.

— Здається… — насупився Абрагам, підвівся зі стільця й підійшов до вікна, повернувшись до мене спиною. — Розумієш, Кет. Колись, ще в мої буремні студентські роки, ми троє — я, Герольд і Сільвія — були нерозлийвода. Це всіх дивувало. Ще б пак — бойовий маг, некромант і цілителька. Дивне комбо, хіба не так?

Ще б пак. Але я цього не сказала. Скажу — потім знову щипцями слово з нього тягни.

— Герольд і Сільвія кохали одне одного…

— А ти — її, — здогадалася я, й магістр нерішуче кивнув.

Правильно я думала — від тої любові суцільні проблеми.

— І, здавалося б, нічого такого… Подумаєш, нерозділене кохання. Не смертельно. До того ж, у той момент мене зацікавили криваві ритуали, і я трохи віддалився від друзів. Саме тоді мені й трапився принцип створення Артефакту Ролдена. Як виявилось — вчасно. Ми були вже на четвертому курсі, коли все сталося. Ніколи не забуду вираз обличчя Герольда, коли він влетів до мене в кімнату. Таким я його ще не бачив. Не знаю достеменно, як усе було, але Герольд сказав, що трапилось щось жахливе, і Сільвія мертва. Тоді мій світ розбився на друзки. Не пам’ятаю, як добрався до полігону з нежиттю. Але її пам’ятаю прекрасно. Колись дивовижно гарна дівчина — перетворилася на шматок м’яса. Спотворене до невпізнання обличчя… Це було жахливо, Кет. Але вона ще жила. Ми обидва розуміли, що навіть найкращі цілителі вже нічого не зроблять. І тоді я… загалом, сховищем її душі став її ж медальйон. Тоді я витратив стільки сил, що ледве сам не подався за межу. В Академії все подали як нещасний випадок…

— Але ти так не вважаєш?

— Не вважаю. Якби Герольд тоді не вирішив покрасуватись перед Сільвією… всього цього не сталося б. Але маємо, що маємо. А я… моєю головною метою стала розробка зворотного ритуалу. Тобто — витягти її душу з артефакта й помістити в тіло. Отак, Кет.

— Мда… — протягнула я, постукуючи по столу оксамитовою коробочкою. — Сумненько.

— Як би там не було, Катріно. І що б не замислив той, хто замовив медальйон — не скидай Герольда з рахунків. Упевнений, без його участі тут не обійшлося.

— От умієш ти заспокоїти, — підсумувала я і, сама не знаючи чому, підвелася, підійшла до Абрагама й нерішуче поклала руку йому на плече. — Не хвилюйся, магістре, повернемо ми твою Сільвію. І душу її в тіло помістимо. Клянусь.

Магістр сумно всміхнувся й накрив мою долоню своєю пташиною лапкою.

— Сподіваюсь, Кет, що так і буде, — мовив Волен, здається, не дуже в це вірячи. — Принаймні, мені буде значно спокійніше, якщо душа Сільвії буде при мені.

І що тут скажеш? А от і нічого. Тож я зітхнула, прибрала руку й повернулась до засобу екстреного зв’язку.

— То як, кажеш, воно працює?

***

От якби мені, Спритній Кет, три місяці тому хтось сказав, що я, в новенькій сукенці небесно-блакитного кольору з салону пані Валемтайн, у нових черевичках і з зачіскою, на яку міс Маргарет витратила цілий ранок, заселятимусь у гуртожиток Академії Магії й Чаклунства як студентка факультету некромантів — плюнула б йому в обличчя і покрутила пальцем біля скроні. Несповідимі шляхи твої, Єдиний. В одному не сумнівалась: жодному з моїх знайомців з Кварталу Семи Шибеників і в голову б не прийшов такий розвиток подій. Хоч якась утіха.

Позаду мій чемодан тягнув візник, якому я доплатила за «додаткові послуги».

Чорт, так і повірити можна, що я така ж аристократка, як усі ці, що товпляться біля входу до гуртожитку. Особливо коли пояс відтягує гаманець із п’ятдесятьма золотими, які Волен люб’язно виділив мені на кишенькові витрати. Варто казати, що стільки грошей я в житті в руках не тримала? Та й так зрозуміло.