РОЗДІЛ 4

Чорт. Чорт! ЧОРТ!!!

— Не тремти так, ніби тебе ведуть на шибеницю, — прошепотів мені на вухо магістр. — У тебе все вийде.

Я з недовірою зиркнула на мага й прикусила губу.

— Тобі-то легко казати, а в мене, може, все життя зараз на кону.

— Дуже добре, що ти усвідомлюєш серйозність ситуації. Але якщо будеш сіпатися, краще не стане. Візьми себе в руки. Згадай, з яких халеп ти вже викручувалась. То що тобі якийсь там дріб’язковий іспит… Тьху та й годі, — підморгнув мені магістр, і я якось нервово, але все ж усміхнулася, вдихнула-видихнула й, здається, трохи заспокоїлася.

— Тримай свої документи, Катріна Бірм. Пам’ятаєш, хто ти?

— Родом із міста Азервік у Тулії, сімнадцять років. Сирота, виховувалася тіткою Алґою Бірм — жінкою самотньою й з паскудним характером. Прямо як ти.

— Дуже радий, що до тебе повернулося почуття гумору. Але, схоже, інстинкт самозбереження притупився.

Я розгорнула аркуш, складений учетверо й трохи пом’ятий, щоб не виглядати занадто новим.

— Ммм… Дізнаюся почерк старого Колбі. А ти й справді з нашим братом у добрих стосунках.

Колбі офіційно працював у міській раді. А неофіційно — міг за кругленьку суму намалювати документи, підробити листи… словом, змайструвати все, чого душа забажає, а гаманець дозволяє. І так, що й не причепишся. Жив він, як і годиться чиновнику середньої руки, у Ремісничому кварталі. Тобто живе. Я особисто зверталась до нього лише раз. Коли з Лискою збиралася тікати. Щоправда, невдало. Лиска відмовилась категорично, боячись того, що з нами зроблять, якщо зловлять. Тоді ми й розсварились до нестями.

— Ну, давай, рушай уже. Удачі, — підштовхнув мене до кованих воріт заввишки з три людських зрости магістр.

— С-спасибі, — чомусь затинаючись, видушила я й, глибоко вдихнувши, рушила в заданому напрямку.

Академія Магії й Чаклунства не являла собою нічого надзвичайного.

Похмура доісторична споруда з сірого каменю. Громіздка рівно настільки, щоб умістити чотири курси студіозів. Зате з рівною, мощеною камінням площею перед входом. І все. От просто все. Хоч би квіточку яку посадили чи кущик. А так… похмуро, можна сказати. А краще сказати — зловісно. Навіть міська тюрма виглядала симпатичніше. Жартую. Схоже, це нервове.

Якось не так я собі уявляла навчальний заклад.

До вхідних дверей я йшла, ледь не на кожному кроці повторюючи собі, що звідси починається моє нове життя.

Біля входу мене зустріло щось. Такий собі світловий шар.

— Прізвище? — спитала кулька жіночим голосом, позбавленим емоцій.

— Бірм, — трохи ошелешено відповіла я.

— Ім’я?

— Катріна.

— Мета візиту?

— Вступне випробування.

— Ласкаво просимо до Академії Магії й Чаклунства.

Після цього двері, що, мабуть, ще першого короля Об’єднаних Королівств бачили, відчинилися, й мене вітром занесло всередину. І відразу — хрясь! — зачинилися. Відчуття таке, ніби опинилася в мишоловці.

Але всередині виявилося не так похмуро. Хол освітлювали магічні лампи, і навіть щось схоже на декоративну рослину в горщику стояло. Щоправда, трохи обтріпане, але цілком собі живе. Стійка, за якою сиділа тітка середнього віку в окулярах і з таким виразом обличчя, ніби на сніданок з’їла відро лимонів.

— Йдіть за мною, — проскрипіла тітка.

І ніякого тобі «Добридень!» чи «Ласкаво просимо!»

Куди це я потрапила взагалі?

Тітка швидко піднялася коротенькими сходами, навіть не озирнувшись, чи я йду за нею. Повернула праворуч і зупинилася біля п’ятих дверей зліва.

— Вам сюди.

І, не сказавши більше ані слова, попрямувала назад на своє бойове чергування.

Що мені сюди, я зрозуміла вже тоді, коли відчинила двері. Величезна аудиторія гомоніла, як базарна площа в неділю. На мою скромну персону ніхто не звернув жодної уваги. Що, втім, мене не збентежило, а навіть навпаки — потішило.

Я прослизнула мишкою до першого вільного місця, що потрапило на очі, десь посеред ряду, акурат біля вікна. І лише тоді дозволила собі озирнутися.

М-да. Отут тобі, Спритна Кет, точно не місце. Або ці всі нарядилися та обвішалися побрякушками на честь вступного іспиту, або… а що я, власне, сподівалась побачити? Цвіт еліти Ідмірії. Пихаті індики, що ще й не вступили, а вже міряються… нехай буде силою. Та делікатні білоручки, у яких найбільша проблема в житті — що вдягти зранку, що вдень, а що ввечері. І чи пасують ці сережки до цих туфельок. Навіть пики у них однакові.

Якось стало… каюся, заздрісно. От би їх на екстремальний відпочинок у мої колишні райони — подивилася б я тоді на них. Але розвинути цю думку я не встигла — до аудиторії увійшли троє, судячи з реакції абітурієнтів, викладачів. Старенький, що до нудоти нагадав мені Трьохокого Сема. Статна дама в такій тісній сукні, що я щиро боялася, як би вона не тріснула від надто глибокого вдиху. І молоденька дівчина, за якою в повітрі плив стос паперів і зв’язка ручок.