РОЗДІЛ 3

— Ласкаво просимо, магістре Волене. Чим можу прислужитися? — солодко всміхалася пані Валемтайн.

— Моїй супутниці потрібно підібрати гардероб. Пару суконь, кілька костюмів і взуття.

Ви колись почувалися так, ніби вас роздягли догола і виставили світити задом посеред центральної площі? Ні? Вам пощастило. А я — саме так і почувалася в ту мить. Особливо яскраво, коли ця пані з ідеальною фігурою, ляльковим личком, світлим волоссям, зібраним у високу зачіску, і поглядом базарної торговки повернулася до мене. Скепсис у її очах дозволяв відчути всю глибину власної нікчемності. Але ж на те вона й успішна леді — щоб не показувати свої справжні почуття клієнтові.

— У нас чудовий вибір готових суконь для чарівної юної леді, — посміхнулася вона.

Посміхнулася... якось так зловісно. А я подумала: з поганої вівці — хоч жменя вовни. Дрібницями розмінюватися не збиралась. А що? За роботу мені все одно не платять. То хоч обновками себе побалую. Навряд чи ще коли трапиться така нагода.

Тож я і не соромилась. Вибирала довго й ретельно. І, звісно, подорожче. У крайньому разі — потім перепродам за вигідною ціною.

Схоже, мій підхід пані Валемтайн навіть сподобався. Бо з кожним новим варіантом сукні ціни зростали. А мій апетит — разом із ними.

До речі, магістр до всього цього ставився байдуже. Час від часу нагадав, що ми не маємо часу, але наряди не коментував. І нехай собі.

Приблизно за годину і два десятки суконь я таки визначилася з одягом і взуттям.

— Не переодягайся, — наказав Волен, оцінивши блакитну легку сукенку трохи нижче коліна, на широких бретелях і з ніжною срібною вишивкою на грудях. І в тон до неї — туфлі. Схоже, виглядала я в ній, як корова під сідлом. Але викаблучуватись не стала. Сказано — зроблено.

Магістр абсолютно спокійно простягнув господині салону гаманець із золотом, від чого в мене аж щелепи звело — захотілося вкрасти бодай поясочок. Довелося нагадати собі: не варто гадити там, де живеш — сам же і вляпаєшся.

— Доставите пакунки до мого дому, — коротко кинув магістр і кивком наказав мені забиратися з салону.

Я ще раз зітхнула за тим поясочком і попленталася слідом.

— Слухай, магістре, а чого ти мене так спокійно по вулицях тягаєш? Не думав, що як побачать мене вартові — ти в лайні опинишся, а я того…

— А тепер повтори це нормальною мовою, — не сповільняючи кроку, наказав Волен, перетинаючи площу зовсім не в бік дому.

Я різко видихнула й повторила, імітуючи інтонації міс Марґарет:

— Магістре Волене, вам не здається, що такі безтурботні прогулянки зі мною можуть призвести до неприємностей не лише для моєї скромної особи, а й кинути тінь на вашу репутацію?

— О, бачиш, коли хочеш — можеш, — похвалив він. Я скептично хмикнула, але промовчала. — По-перше, у цьому кварталі варта не те що обличчя твого не знає — взагалі не підозрює, що ти існуєш. По-друге, моє становище й професія дозволяють мені діяти згідно з власними міркуваннями.

— Вигідно, — позаздрила я.

— Це не звільняє від відповідальності, якщо тобі так раптом здалося.

— Шкода. Хоча ні. Так тобі й треба. Бо управи на вас, аристократів, не знайдеш.

Магістр похитав головою з докором. Але мовчки.

До речі, за місяць у його домі я вже якось звикла до його складного характеру та манери спілкування. Може, тому що в Кварталі Семи Шибеників і не таке почуєш. А може, тому що, попри наше знайомство та обставини початку співпраці, він мені починав подобатися. Не найкращий у світі чоловік, але цілком терпимий. Ще б із Лискою владнати… хоча як би там не було — тікати я не збиралась. 

А ви б що робили на моєму місці? Отож. ТАКА можливість для таких, як я — майже як дар Єдиного. Хіба я зовсім дурна, щоб не скористатися? До того ж магістр правий: у мене з’явився шанс вирватися з Кварталу Шибеників і почати нове, нормальне життя. Хіба не цього я прагнула, коли бралася за останнє замовлення? От і воно. Хто б там нагорі не керував долями, схоже, мене він любить.

У своїх думках я й не помітила, як ми підійшли до невеличкої кав’ярні, й швейцар із черговою посмішкою у чистенькому білому костюмі відчинив нам скляні двері.

— Це ще навіщо? — прошепотіла я, ледве стримуючи посмішку.

— Розумієш, Кет, — галантно відсунув для мене стільця магістр, — буде досить підозріло, якщо я триматиму тебе під замком. Чутки про твоє перебування в моєму домі ширяться, як пожежа. Особливо після візиту Герольда. Тому час від часу тебе треба «виводити в люди». Та й тобі варто звикати до того, що доведеться відвідувати подібні заклади разом з іншими студентами.

Я пирхнула. Та ну. Таке — мені точно не по кишені.

Мій настрій витлумачили правильно. Але промовчали.

А мені нічого не залишалося, як окинути приміщення досвідченим поглядом. М-да. Поклади в кишеню пару ложечок — і місяць можеш не знати нужди. Усе блищить, чистеньке. Вітрини з тістечками. Офіціанти в білих костюмах. Усі посміхаються…

— Слухай, а що ти забув «У Рохаса»? — запитала я, згадавши ту помийну яму, де столи востаннє мили в день відкриття.