РОЗДІЛ 2

До будинку мого... роботодавця, чи що? Ми добрели вже на світанку. І я навіть не здивувалася — анітрохи — коли виявилося, що маєток цей стоїть просто в центрі Горвіха. Прямісінько навпроти ратуші та салону пані Велемтайн. Того самого, де один пояс від сукні коштує приблизно стільки ж, скільки половина Кварталу Семи Шибеників — разом з усіма його мешканцями. Навіть зараз, ще зачинений, він притягував погляд: магічні ліхтарі, сукні й костюми у велетенських вітринах викликали в мене хіба що шлункові коліки.

— Рота закрий, — наполегливо порадили мені.

Я скривилася. Ну як тут забути про його величність — себе, коханого. А я, між іншим, тут бувала хіба що раз. Та й то… Просто тому, що таких обірванок, як я, з Кварталу Квітучих Яблунь, звідси викидали миттю. Років до дванадцяти я ще намагалася сюди пробратися, бунтуючи проти соціальної несправедливості, а потім… Що мені тут робити? От правильно — нічого. Тож і сенсу викручуватися не було.

От не опинись я в такій ситуації — обов'язково б пораділа і покрутила головою, розглядаючи красоти Кварталу Квітучих Яблунь.

А так...

Кульгала я слідом за магом у його темне й похмуре лігво. Збрехала. Лігво було цілком пристойне. Знову збрехала — маєток був розкішним.

Що, в принципі, лише підкреслювало, як мало я сюди пасувала.

Але мага це не бентежило — отже, й мене не повинно. Зрештою, це ж він мене сюди й приволік.

Загарчав пес, щойно відчинилася хвіртка. От брешуть люди, що злодії собак не бояться. Хоча… я й сама до цього моменту так думала. Але це чудовисько й псом назвати важко. Щось кудлате, мені по пояс, загрозливо вишкірене. Ще й очі у цього... ну, нехай буде пса, світилися зеленим.

Я заплющила очі. Якщо це чудовисько ще й загавкає... буде соромно.

Та ні. Пес ліг на місце — біля якогось кам’яного спорудження, що мало б бути його будкою, але радше нагадувало склеп.

Та затримуватися мені й далі не дали. Штовхнули між лопатками — для прискорення, і кивком вказали напрям до дверей. Я закусила губу й попленталася.

Маг коротко, навіть якось нервово, постукав у двері — й ті відчинилися. У проході з’явився рівний, наче натягнута струна, слуга невизначеного віку.

— Магістр Волен, — коротко кивнув він і поступився місцем, впускаючи нас до будинку.

Ну, а я, нарешті, дізналася, з ким маю справу. Якось усе не наважувалася спитати, як же величати мага, якого обікрала. Та й, здається, не дуже й хотіла.

— Бажаєте вечерю? — поцікавився той самий слуга.

— Я не голодний. Для всіх мене нема, якщо що, — відповів магістр, навіть не спитавши, чи я голодна. Хоча, чого я очікувала.

Маг плеснув у долоні — й на стінах загорілися світильники. Я ж, геть забувши, у чиєму домі перебуваю, захоплено присвиснула. Та тут і чхнути страшно — раптом щось дорогоцінне розіб’єш. А я на таке мастак.

— Пані Катріну розмісти на другому поверсі, — роздавав накази магістр Волен. — Знайди їй щось перевдягнутись, — і, звертаючись до мене, додав: — Кет, сподіваюся, в твоїй голові ще лишилося досить розуму, щоб не наробити дурниць?

— Вистачить, — буркнула я.

— Ото й чудово. У такому разі — надобраніч. Чи вже добрий ранок? — сказав Волен і побіг сходами нагору, залишивши мене роззиратися довкола з неприхованим здивуванням.

Ненадовго. Слуга — чи як їх там називають — делікатно покашляв, привертаючи увагу.

— Пані Катріно, дозвольте провести вас до вашої кімнати.

— Боїшся, щоб чогось не поцупила? — з іронією схилила я голову. — І правильно робиш. Веди, як тебе там?

— Гер Ед Солем, — представився він. — У разі чого можете звертатися з будь-яким проханням.

— Прямо з будь-яким? — прищурилася я.

— У межах розумного, — миттєво уточнив гер.

Я ж чарівно усміхнулася й по-приятельськи ляснула його по плечу. Гер витримав — навіть не скривився.

— Слідуйте за мною, — і, всупереч власним словам, пропустив мене вперед, жестом вказавши на сходи.

Я хмикнула, ще раз усміхнулася і віддала жартівливий уклін. Нічого. Я не Спритненька Кет, жодного разу не спіймана слідством, якщо не вигадаю, як викрутитися з цієї ситуації. І з цими думками я шкутильгала коридором другого поверху маєтку магістра Волена, рахуючи двері — всі, до речі, були лише зліва. Невдовзі гер відчинив треті.

— Прошу, пані Катріно, — кивнув Ед, клацнув — і загорілося світло. — Там є ванна, — він показав на двері праворуч. — Зараз принесуть одяг на зміну.

— Дякую, Едді. Доки житиму — твоєї доброти не забуду, — пообіцяла я… О! Згадала: дворецькому. І він таки скривився.

— Радий служити гості господаря, — без особливого ентузіазму промовив він.

— І не сумніваюся.

І ось на цій лицемірній ноті мене лишили наодинці в спальні.

Скромно, як на фоні передпокою, і безлико. Ліжко, шафа, тумбочка біля ліжка й дзеркало. Ну ще й килим. Світлий. Ні, усе, звісно, коштовне — аж у пальцях свербить. Але якось… ніяк. Наче просто наставили всього, аби не пусто. Хоча… знайшлася ж цінителька. Сама ще зранку прокинулася в комірчині Трьохокого Сема на ліжку, де й дитині було б тісно, і під ковдрою, що кишіла блохами.