РОЗДІЛ 1

Чорт. Чорт! ЧОРТ!!! 

Як казала мені мама: не пхай носа, куди й голова не пролазить. Не слухала? Ото й маєш.

Приблизно з цими світлими думками я мчала щодуху через базарну площу, збиваючи з ніг перехожих і перекидаючи возики з товаром, що траплялися на шляху. Все під акомпанемент божевільного лементу торговців і покупців, прокльонів і криків варти: «Ловіть злодійку!» Дехто спритніший таки намагався мене схопити — через що моя й без того потерта сорочка позбулася рукава. Але, скажіть мені, хіба рукав — то проблема, коли тобі на шию ось-ось накинуть зашморг ката? От і мені так здалося. Тож, уже задихаючись і бачачи перед очима веселі різнокольорові цяточки, я неслася щодуху — куди очі дивилися.

Два повороти праворуч… Ні, не туди. Тут же не було глухого кута… чи було? Курва!

Я люто тупнула ногою й задерла голову, шукаючи бодай якийсь шлях до втечі. Але, як на зло, ані балкончика, ані карниза — ніде й натяку, щоб дертися на дах.

Майже скиглячи від люті та безнадії, я загримала кулаками у ледь помітні двері — які, на мій превеликий подив, раптом відчинилися. І я, не спинившись, влетіла в задушливе темне приміщення й розтяглася на підлозі.

Двері грюкнули за мною, й темрява впала така, що хоч в око стрель. Я спробувала підвестися — й відразу ж отримала потужний поштовх під ребра. В очах спалахнуло так яскраво, що аж засліпило. Падлюка, в мене там і так ребро зламане, якого біса штовхатись? 

— Курва… — прохрипіла я, раптом усвідомивши: тікаючи від псів, вляпалась просто в пащу вовка. — Що за…

Продовжити мені не дали — той самий поштовх повторився. Такий переконливий, що, поки на вулиці ще було чутно крики та метушню, я могла лише хапати ротом повітря, витріщивши очі — то чи від страху, чи від усвідомлення, в яку я... передрягу встряла.

Клац. Здається, пальцями. І спалах світла різонув по очах гірше бритви Сивого Торі.

— Нарешті зустрілися, дрібна погань, — майже ніжно протягнув хтось, стоячи спиною до джерела світла й виглядаючи настільки зловісно, що краще б уже назад до варти. — Де мій медальйон? — нахилився він до мене ближче.

— Дядечку, ви мене з кимось сплутали, — залементувала я з жалем у голосі, ще й цілком натурально схлипнула для переконливості. — Ані знала, ані гадала, про який медальйон мова.

Не повірив. Ну й байдуже, що мого обличчя не видно. У мене на це нюх.

Цей хтось — обікрадений — сів на край столу, склавши руки на грудях. Курва!!! Якщо це я його "ощипала", то в мене серйозні проблеми. При тому такі, що петля — то ще найбільш лагідний варіант з усіх можливих. Чорна смуга, й годі.

— Дядечку, мамою клянуся, нічого в вас не брала, — навіть спробувала підвестися, водячи очима в пошуках виходу. Ага, зараз. Кам’яний мішок і єдині двері. — Дядечку, змилуйтесь. Не брала я нічого… нічогісінько…

Цього разу я вже заплакала по-справжньому — бо чомусь була певна: саме тут і гнитимуть мої кісточки.

— Припустімо, я тобі повірив, — повільно мовив незнайомець. — В такому разі, чиїх же це рук справа?

Ага, зараз! Щоб, вирулюючи з однієї халепи, одразу вскочити в ще гіршу? Ні, дякую.

— А звідки мені знати? Я ж не під руку з вами ходила… — знову спробувала я підвестися, з болем у ребрах, які, здається, хруснули. Точно зламала, коли з вивалювалась з кватирки. Ще й цей штовхається… — Що ж ви з дівчатами так немилосердно, а ще, диви, благородний… — простогнала я, усвідомлюючи, що піднятися ось так просто не вийде.

Та щойно мені якось вдалося встати, як він мене смикнув за руку так, що все поплило, а в вухах залунало дзвоном.

— Щоб ти здох, — виплюнула я.

Знала б я, чим обернеться той проклятий на всі віки підробіток — нізащо б не погодилась. Ідіотка. Мама ж казала: працюй тихо, по дрібничках. Довше проживеш. Але ж ні. Захотілося зірвати великий куш і… ви не повірите — зав’язати.

— Остання спроба, Спритна Кет, — сказав він. — Де медальйончик, що ти стягнула з мене тиждень тому в «У Рохаса»? Щоб ти розуміла: від твоєї відповіді залежить, вийдеш ти звідси — чи залишишся тут безіменним трупом у канаві Кварталу Семи Шибеників.

І так проникливо це вимовив… Мурашки шкірою поповзли.

— У Трьохокого Сема, — вирішила я, що власна шкура дорожча. — З Кварталу Неземних Насолод.

Та ще й ця падлюка мене у все це втягнула. Мовляв, і борг відробиш, і сама на чомусь заробиш.

Схоже, відповідь його задовольнила. Принаймні більше не били — і на тому спасибі.

— Лихвар? Той, що скупляє крадене? — уточнив цей благородний гад.

— Атож. А ви, дядечку, бачу, з нашим братом не вперше маєте справу… Чи й самі клієнт у Сема?

Ото ж бо й воно — хто мене за язик смикає вічно?

— Не так добре, як ти, Катріно.

Я скривилася. Мене цим ім’ям вже років з десять ніхто не кликав. Відтоді, як сестра Тауріна продала нас із сестрою з притулку. Чотирнадцятирічну красуню Лиску — до дому терпимості матінки Олдрі. А мене, семирічну, невиразну — до Трьохокого Сема. І от вже десять років ми «відробляємо». Кожна — як навчена.

— Ми з Семом не настільки близькі, як пліткують, — буркнула я.