Розділ 56

Чекати на поїзд не довелося. Виявилося, що насправді телепортував всіх і всюди саме наш новий знайомий – Стас. Тож він і переніс всіх одногрупників додому. Але, звісно, спершу мене. Знала, що лиш я їм потрібна, тож у будь-якому випадку залишуся цілою. З магією чи без – то вже інше питання. 

Зізнатися чесно, відчуття були не з приємних. Дуже схожі на поїздку у ліфті, коли він раптово зривається з місця й так само раптово припиняє рух. А ще й ці Стасові ручки, що нахабно торкаються чого можна й чого ні. Так і прибила б, але ж в нього було достойне виправдання. 

Коли ж всі були на місці, почалася затята дискусія. Одні були за численні тренування, а інші ж стверджувало, що часу в нас якраз і немає. Зійшлися на тому, що у Всеволода його все одно більше й нічого це нам не дасть, а от поки вони явно не очікують від Стаса ножа в спину, тож вирішили цим скористатися.

Вся вилазка планувалася на наступний ранок, щоб він спокійно міг перенести всіх нас у лігво Всеволода. І це мова йшла не про підвал університету. В темної організації було своє власне величезне лігво, до якого тепер в нас був повний доступ. 

Отже, довелося провести ще одну нестерпно довгу ніч у гуртожитку. Прямо як тоді в Мукачево, коли я спустилася в колодязь. В обох випадках встигла перехвилюватися не на жарт. Але час настав і разом зі світанком, ми вийшли з гуртожитку до Стаса, що вже нас чекав.

Здавалося, все йде ідеально. Але я і не замислювалася, який фінал має бути. Ну так, типу перемогли вже Всеволода і що далі? Ми не настільки злостиві, як він, але реально, як тоді його спинити?

Тому ще на той момент просто тихенько раділа, що все йде неначе за планом. Стас переніс всіх нас і нам навіть вдалося перетягти на свою сторону тих, хто там був. Аби не ризикувати, телепортували їх на інший кінець Києва й продовжували наш шлях.

А лігво було чималеньке. Десятки, а то може й сотні поворотів, які вели невідь куди. Справжнісінькі тобі підземні ходи, значно продуманіші й пропланованіші, ніж будь-які, що бачила раніше. Навіть дивно було, як Стас пам'ятав шлях. І мене вкотре почало хвилювати те, що він у будь-який момент може зрадити нас. В такому випадку ми б точно програли, бо повністю залежали від нього. 

– От підлий щур,– Всеволодові слова зовсім не розвіяли мої побоювання, а наступні...– Знав, що тобі можна довіряти. Ларисо, поглянь, кого це він нам тут привів. Вся компанія в зборі.

Я навіть гніватися не мала сили, настільки голову поглинула думка, яка ж це була тупість. Довіритися комусь просто так, повірити нічому не вартому слову... Цілком у нашому стилі, але не так ми повинні були мислити. Не те говорила княгиня. Але про такий можливий перебіг попереджали мене всі навколо.

І поки думала, кімнату ехом заполонив стукіт піборів. Червонючих туфель, які бачила надто вже часто. А разом з ними і їх власницю, яка цілком і могла бути тією, хто дав нам ті путівки. Чому ж ми забули, що є такі, які можуть впливати на сприйняття світу й показувати ту картинку, яку хочуть вони.

– Стасе, якраз вчасно. Ми вже все підготували,– посміхнулася вона. Ряд білосніжних зубів чудово виділявся за губами, підведеними червоним блиском. 

– Збирай усіх,– сказав Всеволод і щосекунди тут почало ставати все більше "обдарованих". 

Ми з одногрупниками навіть не знали, що робити. Якщо й боротися, то вже банально не було де. А Стас продовжував приносити сюди все нових людей з надздібностями.

– Запускай,– врешті промовив кароокий і всіх осліпило яскраве світло.

Я відчувала, як сили поволі покидають моє тіло. Вони борються, намагаються затриматися зі мною, але їх як маленькі пилинки забирає пилосос у вигляді якоїсь дивної машинерії.

Я схопила за руку Злату. Сестричка Лізку. Лізка Алісу. Аліса Ксеню. І так відбувалося по колу, а потім, коли ми здавалися як ніколи єдиними, я почала шепотіти. Шепотіла слова, які вигадувала на ходу. В них був біль, печаль, смуток, радість, щастя, покаяння, розуміння невідворотного і водночас бажання цього. Хотілося нарешті поставити крапку у всьому й здається, магія зрозуміла мене буквально.

В наступні секунди сталося кілька неоднозначних подій, що змінили все. Машинерія вибухнула одночасно з тим, як сили покинули нас. Перше нищило все довкола, а друге відновалювало. В результаті все було так само, тільки ні в кого більше не було сил. І ніхто вже не міг спровокувати нового подібного сплеску.

Поки всі не отямилися, я побігла до виходу. Чомусь з переляку запам'ятовувала тоді дорогу. Більше не саму кількість поворотів, а невеличкі підказки-вказівнички, бо кожен куточок тут був інакшим.Так ми і йшли, як тоді трималися за руки - ланцюжком. Спершу я, потім Злата й так далі. Видихнули лише на поверхні, яка виявилася на іншому кінці Києва.