Розділ 53

Виявляється, тут ніколи готелів не було. Та й навіть будиночків взагалі немає.

Тут повністю заборонені всі будівництва через те, що сам острів – це заповідник і місцева охорона піклується про те, щоб не сталося рецидивів та ніхто випадково не спричинив займання, чим міг би спричинити вимирання декількох рідкісних видів.

Наш настрій від цієї поїздки одразу ж впав до нуля, коли ми дізналися про це. Останнім теплоходом був той, що привіз нас сюди та найближчим часом ніхто повертатися на материк не збирається. А їжі в нас взагалі немає та й купити її просто ніде. Добре, що хоч трішки води прихопили, але й вона завершиться зовсім скоро.

Як на зло, рука різко почала боліти і я ледве не знепритомніла. Одногрупники одразу ж допомогли мені опуститися на пісок і почали на ходу придумувати, як вийти зі становища. В будь-якому випадку мені не можна було ночувати на землі, адже ситуація погіршувалася з кожною секундою.

Раптом мене охопила страшенна спрага, я пила і не могла зупинитися. Мені хотілося ще і ще. А за кілька хвилин з усіх запасів у нас залишилося лише літр води на десятьох.

Нас охопила паніка. На щастя, Ксеня з Алісою з дитинства любили походи та побачивши людей з наметами, на ходу зметикували та роздобули десь п’ять наметів та стільки ж матраців.

За кілька секунд мене помістили в одному з наметів, із сестричкою. А решта почала ділитися на групки, розклала речі та вирушили на пошуки джерела прісної води, про яку ми начиталися ще на материку.

Злата була на сторожі, а я спокійно заплющила очі та заснула. Перед очима пропливали якісь дивні постаті людей, потім картинка стала набагато чіткішою.

Це був той самий сон, що снився мені одразу ж після знайомства зі Златою, тільки цього разу ми були не на площі, а в якійсь дикій місцевості, яка нагадувала острів Джарилгач.

Я моментально підхопилася, забувши про все на світі. Паніка заволоділа мною. Цього разу все виглядало справді по-справжньому.

Огледілася по сторонах і не побачила Злату. Мабуть, вона також відчула щось і кинулася на допомогу друзям.

Острів дуже великий і орієнтуватися на ньому було дуже тяжко. А це я ще не кажу про те, щоб знайти когось. Тож, коли випадково побачила маяк, не довго думаючи, побігла до нього і почала дертися на вершину.

Було дуже тяжко підійматися. Підлога в деяких місцях прогнила від сирості, а в інших її не було взагалі. Доводилося постійно триматися за поруччя, щоб не полетіти додолу з чималенької висоти.

До самої вершини дійти я не змогла, бо величезна діра в підлозі та обламані поруччя перешкоджали цьому. А ще й навряд чи моя рука витримала б таке навантаження.

Зупинившись та огледівшись по боках, побачила неподалік дивні спалахи енергії. Без сумніву, це були мої одногрупники та потрібно поспішати їм на допомогу.

Я стрімголов кинулася до них, перестрибуючи по кілька сходинок та уникаючи хитких місцин. Зупинилася лише тоді, коли була вже біля величезної енергетичної оболонки, яка от-от мала зімкнутися. Сили тих, що боролися в середині неї були явно не рівними.

Після багатьох невдалих спроб якось допомогти друзям, нарешті зрозуміла, що це мені нічого не дасть. Але що ж тоді робити?