Розділ 52

Слабкість ще досі трималася за мене залізною хваткою, але проявлялася значно менше і спокійно можна було відпочивати.

Єдине, що мене турбувало – це біль у руці, який деколи пересилював навіть знеболювальні таблетки. Тому я хвилювалася, що на острові це завадить мені сповна насолодитися відпочинком.

Але наче поки все було чудово. Тож коли настав потрібний час, ми всі прийшли на пристань і піднялися по трапу на теплохід.

Там було доволі просторо, хоча й людей, також охочих побачити таємничий острів, завжди знаходилося немало.

Коли ми відчалили від пристані, морське повітря так приємно огортало прохолодою та унікальними пахощами, що я мимоволі забувала про свою руку, можливу підставну путівку та просто насолоджувалася.

Підійшовши до носа корабля, я стала біля самого краю, обперлася на бортики та пригадала улюблений момент з фільму «Титанік». Так і захотілося зробити фото. Одногрупники також не відставали, а Киря з Деном, як завжди у своєму репертуарі, вилізли за бортики й зобразили цю сцену.

Чесно кажучи, ми розхвилювалися не на жарт за те, що вони впадуть за борт. Але все благополучно минулося, а на телефоні збереглося найсмішніше відео, яке я коли-небудь бачила.

Дорога обіцяла бути не надто довгою, але ми все одно встигли облазити весь теплохід, зробити ще багато-багато фото та відео, розіграти Лізку, яка загубилася там. Одним словом, повеселилися ми на славу.

  Аж ось теплохід прибув до причалу. Люди почали поспішно покидати борт, радіючи, що знову знаходяться на твердій землі, а ми стояли на палубі й не могли намилуватися красою, що розкинулася перед нами.

Білосніжні чистесенькі пляжі приємно радували око, а кришталево чиста вода доповнювала цю картину. Приблизно за десять-п’ятнадцять метрів починалася дика місцевість, всіяна різноманітними рослинами та деревами.

Ми навіть випадково побачили декількох оленів, якщо звісно, то не були дерева, адже вони знаходилися дуже далеко і було тяжко розгледіти, хто ж там.

Зійшовши нарешті по трапу на берег, ми огледілися навколо. Людей було дуже багато, але нас лякало далеко не це, адже навчаючись в столиці мимоволі звикаєш до постійних скупчень, як в університеті, так і на вулицях Києва.

Ми довгих тридцять хвилин витратили на пошуки готелю біля пристані, а потім, розділившись, ще дві години обходили пляж, але нічого не побачили.

     – Ну як так? Невже нас обдурили?– обурювалася Лізка, яка ще тримала образу після нашого розіграшу.

– Я ж казала, що потрібно було спершу пошукати, що ж то за готель такий. А ви «розберемося на місці, розберемося на місці»,– не вгавала і собі Ксеня.

Ілона не витримала, вирішила не марнувати даремно час та пішла до відпочивальників запитати, де той готель й чи взагалі він існує.

Те, що вона нам розповіла трішки згодом, неабияк шокувало.