Розділ 47

Не встигло пройти й п’яти хвилин, як всі одногрупники збіглися до нас з Кирею. Більшість з них просто стурбовано позирали на мене, а Злата кинулася обійняти мене.

Я була настільки здивованою тим, як швидко вона перетнула всю відстань між нами, що й забула про те, що моя ліва кінцівка сильно пошкоджена і хотіла обійняти Злату, але в очах від болю аж потемніло. Сил різко забракло, так неначе я щойно пробігла марафон, ноги почали підкошуватися.

Всі миттю кинулися до мене.

– Стривайте. Зі мною все гаразд, просто потрібно з’їздити перевіритися в лікарню,– спробувала я заспокоїти їх.

– Так ми тобі й повірили,– одразу заперечила Ксеня і всі захитали головами в знак згоди.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Всі здивовано перезирнулися та неначе застигли на своїх місцях.

Моя цікавість не витримала і я спустилася по сходах та відкрила двері ключем, який очевидно нещодавно залишив там Ден, який власне і бронював цей будиночок. Тому він ходив в основному з ним, відчуваючи відповідальність.

Багато з нас не погоджувалися з ним, відстоювали свою думку про те, що потрібні дублікати. Проте я згодна з Деном. Це він бронював будинок і якщо щось станеться, то вина впаде саме на його плечі. 

– Доброго дня,– промовив усміхнений дядечко років сорока, який стояв біля входу в будинок, нервово перебираючи в руках ключі від автобуса, що був неподалік.– Це ви замовляли «Тур на колесах» по Скадовську і його околицях?

– Таак, це мии,– протяжливо промовила я, немов запитуючи, одночасно обертаючись, щоб подивитися на одногрупників. Адже про такий хід нашої програми відпочинку, чую справді вперше.

– Ми замовляли,– нарешті прийшла в себе Лізка. Потім вона підійшла до вхідних дверей і в її очах блимнув якийсь хитрий вогник.– А ви зможете нас всіх спершу відвезти до лікарні?

– Так, звісно. Але цей час буде врахований, як екскурсія по місту, навіть тоді, коли автобус просто стоятиме.– Одразу попередив нас водій і поспішив вибачатися.– Ви не зрозумійте мене неправильно, але в мене сім’я, діти, я не можу просто втрачати час.

– Та ні. Ми абсолютно не проти. Все одно нас найбільше цікавить лише одне місце, до якого на автобусі не дістатися,– проказала Лізка, а потім, побачивши погляд водія,  який немов кричав: «А навіщо ви тоді взагалі замовляли автобус?», зрозуміла, що бовкнула дурницю.

– Вона не зовсім це мала на увазі,– поспішила вставити своє слово Аліса.– Ми просто вважаємо, що встигнемо швидко об’їхати все місто і що на це знадобиться значно менше часу, ніж щоб дістатися до острова Джарилгач і прогулятися там, дізнатися ще більше тамтешніх легенд.

– Аааа. Ви маєте рацію. Містечко не таке вже й велике. Та й туристи в основному приїжджають саме для того, щоб поплавати або відвідати таємничий острів. Проте зазвичай легенди є саме вигадками.

– Але чому ж ви тоді називаєте острів таємничим?

– Давайте сядете в автобус і я вам все розповім,– загадково посміхнувся водій та махнув у сторону нашого сьогоднішнього транспорту.