Розділ 44

Коли ми нарешті приїхали до свого невеличкого орендованого будиночка та закупили необхідні продукти й товари для домашнього вжитку, то було вже далеко за полудень і ні в кого не залишалося сил, щоб цього ж дня піти на море.

Тому ми швиденько розмістилися по кімнатах. В кожній з них було лише по два ліжка, стільці та тумбочки, як у всіх стандартних житлових приміщеннях. Звісно було б трохи незручно без шкафів, але ми були готові до такого, тому не брали з собою одягу, який мнеться.

Та й яка взагалі різниця чи в тебе випрасуваний одяг, якщо тебе тут ніхто не знає, а одногрупникам абсолютно все одно.

Мушу зауважити, було трохи незвично та страшнувато засинати в досі невідомому місці. Але Злата була поруч, тож хвилюватися не було про що.

Ми з сестричкою навіть вирішили трішки подуркувати та перед сном проказали слова, щоб нам приснилися майбутні наречені.

Ой, даремно ми це затіяли. Вже секунд через десять після того, як я заснула, опинилася в якійсь невідомій місцевості.

– А я вже на тебе зачекався,- проказав хтось невідомий за спиною.

Обернувшись я побачила хлопця, років 19. Його темно коричневе волосся з вихриками було трішки довшим, ніж в інших, а темно карі очі немов відображали в собі боротьбу добра та зла. Одяг незнайомця складався з білого та чорного і також немов показував те саме, що я побачила у його погляді.

Не встигла я запитати хто він, що я тут роблю та чому взагалі його чую, якщо у сновидіннях це, як правило, вважається чимось на грані фантастики, як раптом проснулася.

Надворі було дуже темно. Я вирішила швиденько піти в душ освіжитися. Те, як виглядало моє обличчя, здивувало мене саму. Вражений погляд не сходив з нього ні нас секунду, щоб я не робила. Але чому?

Повернувшись, я мимоволі подивилася на Злату і зрозуміла чому сон був настільки реальним. В даний момент сестричка спала, але її неначе хтось контролював та змушував використовувати надздібності. Обличчя Злати скривилося від болю та страждань, а на її руках почали проступати дивні синці, неначе вона хотіла вирватися і припинити використання сил, але її хтось не відпускав.

– Сестричко, сестричко, прокинься,– раптом схаменулася я і зрозуміла, що Злата потребує допомоги.

Проте вона не відповідала. І сльози, які навчилася вже було викликати, не допомагали також. Цього разу я розгубилася не настільки сильно як минулого разу, ще вдома і тримала в себе руках, тож швидко кинулася у ванну по аптечку і воду.

Коли я вилила на Злату холодної води, вона й не поворухнулася, а продовжувала боротися з кимось уві сні. Нюхальний спирт також нічого не дав.

Я хаотично рилася по аптечці, з кожною секундою втрачаючи віру в те, що щось зможу вдіяти. Раптом на мої очі навернувся невеличкий шприц адреналіну.

Його в нас забула якось моя тітонька, яка працює лікарем. Нещодавно вона поїхала на роботу за кордон і перестала спілкуватися з нами, але деякі її речі зосталися і я прихопила його свого роду як пам’ять. На жаль, нічого кращого під руку не потрапило.

Не довго думаючи, я схопила шприц, швидко продезінфікувала його і вколола Златі в руку. Поняття не маю, чого я очікувала, але точно не того, що могутній сплеск сили викине мене у вікно і я почну падати з багатоповерхівки.