Розділ 38

Повертатися на навчання було неймовірно тяжко. Ще тоді, коли я йшла до квартири батьків, то дуже втомилася, а тепер мені потрібно було проводити в дорозі по дві години та ще як мінімум стільки ж в університеті. Мій мозок також просто не витримував всього напливу інформації, адже окрім вивчення нових предметів, мене також втаємничували у всі деталі того, що відбувалося за три місяці. В тому числі й пов’язаними з командою людей з надздібностями.

Виявляється, що ще після першого зібрання, вони остаточно вирішили, що об’єднаються. Мої одногрупники, які мали супер сили, почали збиратися кожного дня для тренувань. І коли я побачила, чого вони змогли досягнути за три місяці, то була дуже сильно вражена.

Кожен з них повністю опанував свої сили й навчився використовувати їх не тільки тоді, коли йому загрожує небезпека.

Дивлячись на них, я відчувала гордість та водночас і сум. Адже мої сили досі були не розкритими й навряд чи я зможу опанувати їх за такий короткий проміжок часу. А мені потрібно розвиватися, щось робити, якщо я хочу перемогти Всеволода і зробити безпечним життя товаришів та сестрички.

Це настільки турбувало мене, що я взяла себе в руки та попри неймовірну втому, кожного дня приходила на тренування разом з одногрупниками, часто залишаючись на три чи навіть чотири години довше. Деколи бувало й таке, що лише на світанку я могла схаменутися і поплентатися додому відпочивати.

Такий стан справ не надто сподобався Златі й тату з мамою. Вони час від часу навідувалися до нас або ж ми ходили до них на роботу і синяки від недоспаних ночей у мене під очима, лякали їх та змушували непокоїтися про моє здоров’я.

Щоб якось заспокоїти їх, я все-таки якось відвідала лікарів. Вони сказали, що мій стан таки трішки покращився, але якщо такий виснажливий спосіб життя продовжиться, то це зможе спровокувати ще одну кому. І цього разу вже невідомо, чи зможу я вибратися з неї.

Ці слова неймовірно стурбували батьків, але я все одно хотіла продовжувати займатися. Мені чомусь в таких випадках завжди згадувалися історії найуспішніших спортсменів, які після заборон лікарів, наприклад, бігати, робили це і перемагали хворобу.

Я розповідала ці історії батькам, але вони були непохитні та чітко контролювали моє життя. Звісно можна було б їх якось обхитрити й продовжувати займатися, але Злата також була на їхньому боці та дивилася за мною тоді, коли не могли вони.

Якось я спробувала пробратися на вулицю тоді, коли вона ще спала, але виявилося, що Злата розвинула свій дар передбачення і сконцентрувала його суто на мені. Тепер вона знала кожен мій крок і  могла легко проконтролювати мої дії.

Я була рада за сестричку, але такий стан справ змушував мене вити від відчаю та нездатності щось зробити, якось запобігти тому, що станеться вже за кілька місяців. А розказати про все це був не варіант, бо тоді мої дії будуть ще обмеженішими, а догляд за мною ще більший. І в такому разі тепер будуть виснажуватися саме вони, намагаючись оберегти мене і підготуватися до майбутньої битви.

Чесно кажучи, хотілося вірити, що все минеться і такий стан справ мені тільки примарився. Але серце ніяк не покидали тривожні відчуття. І турбувало лише одне питання.

Як же я зможу захистити всіх, залишившись на стороні добра?