Розділ 36

Протягом наступних двох тижнів я потроху налагоджувала своє життя і поверталася до реальності. Мені навіть почало здаватися, що зустріч з Всеволодом була просто звичайним сном і з кожним днем, коли турбот ставало все менше, у це вірилося ще більше і більше.

Тато з мамою через такий короткий проміжок часу вже встигли вжитися у Києві. Нова робота сподобалася обом, а квартира, яку виділили новим працівникам, стала для них новим домом. Вони вже навіть встигли подружитися з колегами та знайти справді чудових людей, які допомогли їм стати єдиним цілим з колегами.

Всі тести я вже успішно здала. Звісно, не без допомоги заготовок, які написали Аліса та Ксеня зі Златою. Викладачі з радістю пішли на поступки та пояснили мені те, що ніяк не могла зрозуміти. Але загалом спеціальність, яку я обрала, була мені близькою до душі, тож наздогнати все було дуже легко і зайняло не так уже й багато часу, як собі вже встигла нафантазувати.

Наприкінці першого тижня, як я вийшла з коми, контроль над ногами й руками нарешті повернувся до мене і довелося знову почати вчитися контролювати їх. Кваліфікована допомога реабілітологів ще раз показала, що вони й справді майстри своєї справи. Це було дуже складно, але наполегливі тренування таки дали свої плоди.

Сьогодні в мене нарешті абсолютно все в порядку зі здоров’ям і головний лікар вирішив таки виписати мене. Це була приємна несподіванка і я хотіла здивувати та водночас і порадувати своїх друзів та родичів, прийшовши додому самостійно, без нічиєї допомоги.

Тому вже за лічені хвилини зібрала всі свої речі й тихесенько пробралася до квартири, яку компанія виділила тату й мамі.

Це була однокімнатна квартирка, яка знаходилася неподалік від лікарні. Тут була лише одна спальня, кухня та ванна кімната. Через таку нестачу вільного простору ми зі Златою вирішили залишитися жити в гуртожитку, а не переїжджати сюди. Та й розміститися тут було практично ніде і кімната в гуртожитку нам навіть здавалася набагато більшою і зручнішою.

Як тільки я відчинила двері квартири, то була готова кинутися назад в лікарню по кисневу маску, бо тут стояв справді жахливий сморід. Було таке відчуття, наче в цьому приміщенні недавно сталася пожежа. Клуби диму повністю заповнили квартиру, а тутешній запах горілого, мабуть, переслідуватиме мене ще як мінімум тиждень.

Я відступила та почала махати поперед себе руками, роздумуючи, чи кинутися всередину та перевірити наявність пожежі, чи залишитися стояти на місці.

– Але що ж тут сталося?– знову і знову повторювала одне і те ж запитання, не наважуючись ступити всередину.