Розділ 28

Приблизно ополудні, розплющивши очі та подолавши втому, яка нікуди не ділася після короткочасного сну, я кинулася знову до книги, щоб переконатися, що мені нічого не примарилося абощо. Але тієї на місці, куди я її поклала вже не було. Ну як, не зовсім. На дерев’яній тумбочці біля ліжка просто лежала грудка попелу. Мабуть, на книгу було накладене спеціальне закляття або щось типу того. Проте це мене дуже засмутило. Звісно я змогла дізнатися багато чого, в тому числі і що мені робити, але там було стільки потужних заклинань, з яких зараз і перших двох букв не згадаю.

– Ех, як би було б прекрасно, щоб в нас були спеціальні книги з закляттями,– задумавшись, сказала я вголос.

– Так. Було б непогано. Правда, здається, мої сили працюють трішки по іншому,– почувся з-за спини голос, неймовірно перелякавши мене.

– Та чого ти? Це ж я,– дивилася на мене Злата водночас із захопленням і острахом.

– Ти про що?– запитала я і подивилася в дзеркало, цим самим знаходячи відповідь на своє запитання.

З того боку на мене дивилася дівчина з блондинистим волоссям, від якого неначе відділялася енергія. Від її рук тягнулася дивна світла речовина, яка складалася в щит, на якому були зображені сотні різноманітних елементів. Чесно кажучи, я не одразу зрозуміла, що це саме моє зображення та лише коли злякано відскочила і знову поглянула на дзеркало, то все стало на свої місця.

    – Н-невже це я?– запитала скоріше в себе самої.

   – Але як?– єдине, що змогла вимовити Злата.

– Сама не розумію,– відповіла я.

Ми ще довго стояли посеред кімнати і кидали здивовані погляди одна на одну, як раптом я згадала, мабуть, чи не найважливіші рядки з книги: «Ні в якому разі не можна гаяти часу». Як тільки до мене прийшло розуміння цього, то розповіла про всі свої думки та побоювання Златі. Вона одразу зрозуміла мене і не стала заперечувати аж такому швидкому поверненню туди, де на нас чекав найсерйозніший ворог – Всеволод Незабутий. Я впевнена, що боротьба проти нього буде надзвичайно складною та виснажливою, але ми з усім впораємося, особливо якщо будемо стояти разом до кінця. А якщо ще й зможемо набрати команду з таких же обдарованих людей, то перемога буде нашою вже незабаром.

Поверталися ми зі Златою до Києва в більш піднесеному настрої, ніж їхали до Мукачево. Тепер перед нами відкрилося чимало таємниць та ми розуміли, в якому напрямку нам потрібно рухатися. Ми чітко усвідомлювали, що відмовлятися від нормального життя не потрібно, але й ігнорувати свої сили також не можна. Тож спробуємо все поєднувати. Але чи це буде так просто, як ми думаємо? Впевнена, що ні. Проте все ще попереду і потрібно завжди вірити у краще.