Розділ 17

Коли всі нарешті розсілися, мама почала дістала декілька альбомів з фотографіями, дала їх нам і почала свою розповідь.

– Вісімнадцять років тому я лежала в одній з лікарень. Рівно о восьмій годині двадцять хвилин народилася ти – Аделайн. Я тоді почувалася дуже жахливо і постійно непритомніла та знову й знову приходила до тями. Дивно, але я була цілком впевнена, що того дня з’явилася на світ ще одна  моя донька. Лікарі запевняли мене, що це не так, але я не вірила жодному їхньому слову. Довгих дванадцять років я витратила на пошуки другої дитини, але тоді з Аделайн почали творитися дивні речі,– розповідала мама та поглянула на мене.– Тоді всі неприємності чіплялися до тебе наче реп’ях. Ти двічі потрапила до лікарні з різними тяжкими хворобами, граючись з дітьми на майданчику дуже сильно пошкодила руку і почалося запалення та багато іншого. В той момент я усвідомила, що не потрібно ганятися за примарними сподіваннями, а варто берегти те, що маєш. Саме тому я зосередилася на Аделайн і не думала більше ні про що. Ми з татом, незабаром після того, як все налагодилося, отримали підвищення на роботі і тепер на пошуки просто бракувало часу. Я потроху почала відмовлятися від настирливої ідеї, що в мене є ще одна донька.

– То ти хочеш сказати…– почала я запитання, але не встигла договорити, бо мама продовжила свою розповідь.

– Послухай. Зараз я все розповім,– сказала вона і продовжила розповідь.– Після всіх цих подій, коли я вже встигла забути про лікарню і пошуки, мені почали снитися якісь дивні сни. Спершу в них я ходила по Мукачево, розглядала архітектурні дивовижі і раптом посеред всього цього бачила букву «З». Кожної ночі всі сни ставали все яскравішими і детальнішими. А нещодавно мені наснилося наче я блукаю біля підніжжя замку, але не можу ніяк підійнятися через брак сил. Кожного дня я просиналася від почуття безвиході і кожної ночі сон продовжувався та я просувалася все ближче і ближче до входу. Декілька днів назад мені нарешті вдалося постукати у міцні ворота і вони відчинилися. Я пройшла досередини і не побачила нікого. А вчора вночі сон продовжився і мені вдалося роздивитися дуже красиву жінку, напевне княгиню, одягнену у старовинний аристократичний одяг. Вона підняла очі на мене, але не побачила і пройшла повз до двох своїх дітей. Тоді княгиня міцно обійняла їх та сказала якісь слова, але я їх не почула, бо говорила власні: «Злато, Аделайн, я захищу вас від усіх і кожного. Жодна волосинка не впаде з ваших голів». В цей момент незнайомка повернула голову до мене та підійшла, а її діти зникли з поля зору. Княгиня сказала: «У твоїх донечках закладені великі сили і потенціал. Захищай їх ціною свого життя. Від цього залежить доля України. Я вірю, що вам все вдасться».