Розділ 13

Злата і я вийшли з темного приміщення й здивувалися — ми стояли посеред холу нашого рідненького університету. Навколо вже нікого не було. Ми кинулися до дверей з надією, що там не закрито, але вже було надто пізно, тож довелося вилазити через вікно.

Коли ми повернулися до гуртожитку, нас так трусило, що не могли ніяк заспокоїтися. Я все ще була на нервах. Мене обурювало те становище, в якому ми опинилися. Хотілося покинути все і втекти якомога далі. Може поїхати додому до батьків, до друзів, відволіктися від всього. А що? Це і справді чудова ідея.

– Злато, я тут подумала, мабуть, поїду додому. Не хочу залишатися тут навіть на один день довше. А що, як мої сили комусь зашкодять? Можливо, вдома вони знову заснуть.

– А що буде з університетом?

– Я поки не знаю. Але якщо тут їхня база, то хотілося б втекти якомога далі звідси.

– А можна з тобою?– раптом запитала Злата.

– Ем...звісно. Я зараз напишу мамі, повідомлю її, що ми приїдемо і забронюю квитки.

Через годину ми вже сідали в поїзд і запихали нашвидкуруч зібрані валізки в купе. Злата все ще трусилася чи то через пережите в метро, чи то від обурення. Чесно кажучи я й сама досі не заспокоїлася. Було дуже образливо не тому, що я володію надздібностями, а через те, що мене позбавили вибору. Я ніяк не могла змиритися з тим, що мені це нав'язали.

Звісно, це дуже круто — мати надздібності, але я б воліла просто жити нормальним життям, ходити на пари, веселитися з друзями, подорожувати по всьому світу, фотографувати, вивчати мови. Але всього цього мене позбавили. Хоча..... можливо й ні. Я можу просто сидіти вдома і не наражатися на небезпеку. Тоді мої сили повинні заснути. Але доведеться покинути університет. А я ж тільки звикла до неспокійного життя студента, коли постійно потрібно кудись бігти, поспішати, метушитися, спілкуватися одночасно з декількома людьми та робити кілька справ одночасно просто тому, що нічого не встигаєш. Ох, як же я не хочу покидати університет. Але що ж тоді робити?