Розділ 11

Дні минали неймовірно швидко. Ось уже й настала п’ятниця – останній день тижня. Аж не віриться, що ще лишень недавно я вперше ступила на поріг університету. В мене з’явилося стільки нових друзів та знайомих, що й не злічити. Мої нові одногрупники виявилися чудовими людьми і вся наша група потоваришувала між собою.

А викладачі виявилися дуже добрими людьми, які розуміли, що ми хочемо веселитися, а не сидіти за конспектами. Вони розробили спеціальну методику, яка працювала просто навідмінно. Ця методика полягала в тому, що не потрібно задавати заучувати десятки сторінок тексту, потрібно заохочувати студентів просто говорити свою думку. І це спрацювало. Вся інформація чудово запам’ятовувалася з першого ж разу, а на пари так і хотілося прийти, бо було справді цікаво почути новий матеріал.

Також за цей тиждень мені нарешті вдалося запам’ятати як виглядають всі мої одногрупники та я навіть почала розрізняти, де Ксеня, а де Аліса. А це було справді дуже тяжко, бо дівчата останнім часом почали одягатися абсолютно у весь однаковий одяг, робити схожі зачіски і носити ті самі прикраси. Мабуть, їм подобалося заплутувати людей. Тільки тепер я дізналася, що це справді весело. Ох, як би я хотіла, щоб в мене були брат або сестра, а якщо ще й мого віку, то взагалі було б ідеально. Але, на жаль, це не так.

Протягом останнього тижня, дивлячись на сестер-близнючок, я все частіше задумувалася про це. І ось зараз, коли ми зі Златою поверталися на метро до гуртожитків, я також думала про це і уявляла, наче одногрупниця і за сумісництвом сусідка – це моя давно загублена сестра. Як би було чудово, щоб це було правдою...

Раптом мої думки перервало дивне похитування вагончиків метро. Всіх їх неначе щось трусило. Я вже було почала фантазувати та уявляти наче мої мрії про сестру здійснилися і так реальність реагує на це. Але напевно це у вагончику машиніста якась невеличка несправність і хвилюватися немає про що.

Проте вже через секунду, коли ми якраз виїхали з тунелю, я виглянула у віконечко і зрозуміла, як серйозно помилялася. Вагон так сильно хитало з боку в бік, що здавалося, зараз він переламає всім кісточки. А коли ми виїхали на середину мосту через Дніпро, вагони почало прямо перекидати з одного боку в інший, поки один з них не злетів і не потягнув решту донизу.

Люди починали панікувати, а я разом з ними. Тільки мої переживання були глибоко всередині мене і знала про них лишень я. Мені було достеменно відомо, що в таких випадках робити тоді, коли ти на борту літака, але про метро я такого ніуоли не чула.

– Лана, що відбувається?– тремтячим голос запитала Злата. В очах сусідки видно було непереборний страх, а її руки зціпилися на сидінні мертвою хваткою.

– Не хвилюйся. Все буде добре,– проговорила я лагідним заспокійливим голосом. В цей момент мені здалося, що Злата і справді моя родичка – молодша сестричка, яка боїться всього та що її потрібно постійно заспокоювати.

Тоді я зрозуміла, що потрібно щось робити, а не сидіти склавши руки. А моя уява давала мені сил та наснаги. Раптом, на секунду заплющивши очі, я побачила доволі знайомий силует чоловіка. Він проговорив до болю знайомим голосом: «Відкрий сили, що сховані всередині тебе. Стань справжньою. Допоможи людям. Ти зможеш зробити все, просто повір у себе».

Ці слова неначе запустили якийсь механізм, що всі ці роки був схований у мені. Я побачила світ з геть іншого боку. Моя голова наповнилася якимись схемами та символами, зрозуміти які було дуже складно. Я намагалася збагнути, що відбувається, але пам’ятала лише одне – люди потребують моєї допомоги і я зроблю все, що від мене залежить, щоб врятувати їх.

Поволі пересуваючись по вагону, мені вдалося підійти до вікна. Раптом в голові неначе увімкнулася якась лампочка і я почала повторювати рухи руками, які робила декілька днів назад у метро, коли моя улюблена сумочка ледве не стала жертвою. Коли минуло ще кілька секунд, а транспорт продовжував наближатися до водної поверхні, я запанікувала. В цей момент у моїй голові змішалися надія і страх, жага до боротьби і розчарування. Тоді я згадала про сотню людей, які перебувають зараз у цих вагончиках, про їхні сім’ї, про дітей, які можуть залишитися сиротами, взяла себе в руки, заплющила очі і продовжувала хаотичні рухи руками. Раптом вагон почав повільно підійматися, я не зупинялася та міцно тримаючись за спеціальну опору продовжувала чаклувати чи як це взагалі можна назвати. За певний час метро повернулося на колію та поїхало далі. Я ж на тремтячих ногах сіла на своє місце біля Злати, яка знепритомніла через стрес, все ще міцно тримаючись за опору.

Це був величезний шок для мене. Невже я володію магією? Чи може це якісь надздібності? Ааааа. Що це було? Невже ні в кого немає відповідей на мої запитання? Після цих слів відкрився якийсь портал, який окутав нас зі Златою сірим димом і переніс у якесь дивне приміщення. Сусідка опинилася на дивному диванчику, а я стояла посеред темної кімнати, дивлячись на освітлений стіл посередині неї. За цим столом сидів таємничий чоловік, який когось мені нагадував. Хто ж він? Чому мовчить? Та як я взагалі тут опинилася? Ці та інші питання роїлися в моїй голові, а він усе мовчав.