Розділ 10

Я дуже нервувала і навіть не уявляла, що завтра вдягнути в університет, яку зачіску зробити, скільки зошитів і ручок брати. Хотілося, щоб все пройшло ідеально, одяг був зручним, волосся не заважало, а паста не закінчилася в найвідповідальніший момент. Перебравши весь свій гардероб, я нарешті визначилася з вибором і коли на мене знову напала якась слабкість, заснула.

Мені знову наснився той самий сон, як і минулого разу. Все було абсолютно так само, за винятком одного –  біля мене стояла Злата. А коли я прокинулася, то помітила, що від моєї голови тягнеться якась золотиста ледь помітна ниточка, до сусідчиної. За секунду вона зникла. Здається, це просто були галюцинації чи щось типу такого. Чесно кажучи, я в цьому не розбираюся.

Посидівши хвилин десять на ліжку і нарешті прийшовши до тями, я швиденько почала збиратися до першого навчального дня. Руки так тремтіли, що я ледве застебнула ґудзик на зеленій блузці, а про зачіску вже й мовчу. Мабуть, таки доведеться їхати до університету наче Чубака з  фільму «Зоряні війни». Хоча, здається, в нього чи то шерсть, чи то волосся, мало кращий вигляд ніж у мене. На моє превелике щастя, Злата прокинулася незабаром і заплела мені чудову косу. 

Якщо я раніше говорила, що виглядала як справжня студентка, то забудьте. Зараз ми зі Златою точно мали такий вигляд. Я у своїй зеленій блузці, чорних джинсах та кедах йшла поруч з сусідкою, яка цього разу обрала все біле. Ми дуже сильно поспішали, тож майже бігли до входу метро, де вже скупчилося багато людей, незважаючи на ранню пору. Наше волосся вибилося з зачісок, а жакети, накинуті поверх одягу, майоріли позаду нас, неначе плащі супермена. Я на ходу застібала сумку, з якої постійно вилазили зошити, а Злата в телефоні видивлялася наш розклад, щоб в самому університеті не товктися в коридорі, а одразу знати, куди піти.

Раптом, коли ми вже дійшли до метро і звертали за ріг, Злата, перечепившись, пхнула мене, а я своєю чергою зачепила незнайомця. Він же помахом руки збив мою сумку і та полетіла на платформу, де зупиняється метро. Я панікувала і вже думала, який же план розробляти? Кого кликати на допомогу? Що робити, якщо прямо зараз приїде метро і ми не встигнемо нічого зробити? Стрибати за сумкою чи так я тільки навпаки пхну її ще далі або й сама покочуся за нею? Аааа. Що робити?

– Сумочко, будь ласка, зупинись,– пошепки молила я свою улюблену річ, при цьому підсвідомо здійснюючи якісь помахи руками.

Навіть не уявляю, що то було і чи взагалі воно мені допомогло, проте сумка зупинилася за десять сантиметрів від краю і я швиденько її забрала. Ой. Як же добре, що все минулося. Правда, люди дивилися на мене, як на божевільну, але то таке. Ну а що? Невже у вас такого не буває, що є якась улюблена річ, з якою не хочеться прощатися? Ну отож-бо.

Після цього ми зі Златою спокійно доїхали на заняття. Правда адреналін досі зашкалював, але це мій нормальний стан, бо я постійно встряю у якісь подібні ситуації.

Перші пари минули просто чудово. Ми знайомилися з викладачами, весело базікали на перервах та звикали до нового – студентського життя. Ніхто навіть не очікував того, що нам приготувала доля, особливо я. Та не будемо заходити наперед. Повернімось до веселих студентських буднів та зануримося в них з головою.