Розділ 9

Коли я все розклала по своїх місцях, то так втомилася, що навіть не поївши, заснула. А сон був надзвичайно чудернацьким. Спочатку я літала над Києвом, а потім побачила дивну бійку. Коли підлітала ближче, то якась невидима сила, немов бар’єр, відкинула мене. Після цього я просто продовжувала спостерігати за приблизно двадцятьма людьми, які боролися між собою. Раптом магічні сили цих людей об’єдналися і утворився вибух, який знищив їх всіх з лиця землі. Я ж не змогла вимовити ні звуку та просто німо продовжувала дивитися на цю картину, а по моїх очах невпинно стікали сльози.

Було таке відчуття, наче половина з цих людей мої добрі знайомі, але роздивитися їхніх облич я не встигла. Несподівано, за моєю спиною почулося відлуння каблуків та ще чиїхось кроків. Я повільно повернула голову та подивилася на новоприбулих, але очі нещадно почало сліпити сонце і мені вдалося побачити лише елегантні яскраво червоні туфлі.

– Як добре, що ти жива,– промовив знайомий чоловічий голос і я прокинулася.

Коло мене бігала Злата, поруч димілася якась смердюча трава, а по моїх щоках досі стікали сльози. Було таке відчуття, наче по мені танком проїхалися, руки і ноги ломило, а голова просто розколювалася.

– Як добре, що ти прокинулася,– полегшено проказала Злата, побачивши, що я намагаюся встати з ліжка.– Ні-ні. Лежи. Суміш елеутерококу, шавлії та меліси має подіяти вже за п’ять хвилин. Випий ось це, відвар зніме біль.

Я могла ледь чути те, що говорить сусідка, але почала помічати, як щосекунди мені стає все краще і краще, а після випитого відвару, руки та ноги взагалі перестали боліти.

– Дякую. Мені вже краще,– вдячно поглянула на Злату.– А звідки в тебе тут трави та й такі навички взагалі?

– Сама не знаю. Це неначе в мене в крові. Я з самого малечку блукаю всюди і несу додому якусь зелень. Тож не дивуйся, якщо тут скоро опиниться чималенький гербарій,– посміхнулася Злата і враз насупившись, запитала.– Що тобі наснилося. Таку реакція навряд викличе аби-що.

– Та нічого важливого. Це просто був якийсь дуже дивний сон.

– Розкажи мені, що ти бачила,– в очах Злати промайнули занепокоєність і здогадки.

– Ем.. ну добре. Я була на якійсь площі. Там відбувався бій.

– Багато людей було? Ти їх розгледіла?

– Та ні. Мені продовжувати?

– Так. Вибач. Продовжуй.

– Мене відкинуло від їх усіх якимось невидимим бар’єром, а потім всі просто разом зникли, розпорошилися,– доказала я, а в моїх очах знову стояли сльози.

– І все? Більше нічого не було?– Злата починала труситися від страху, незважаючи на те, що це було нічого більше, ніж сон. І взагалі мій сон, а не її.

– Та наче ні. Постривай. Було ще дещо. Після цього до мене підійшли якісь жінка та чоловік, але розгледіти їхніх облич я не встигла.

– Вони повинні допомогти,– промимрила Злата і пішла до виходу з кімнати.

– Постривай. Ти куди?– запитала я в сусідки, але та не обернулася. Тоді я побігла за нею в коридор, проте там Злати вже давно не було. І куди вона так швидко поділася?

– Зрозумівши, що шукати її – це даремна справа, я розвернулася та почимчикувала до холодильника, щоб перекусити. Не знаю чому, але я була дуже голодна і мало не з’їла половину своїх припасів, але вчасно схаменулася і зайнялася підготовкою до першого справжнього навчального дня в університеті.