Розділ 7

Наступного ранку, прокинувшись, я помітила, що Злати знову десь немає. Ну що у неї за така дивна звичка – зникати? І чому вона така загадкова? Навряд чи на ці питання я зможу коли-небудь знайти відповіді.

Але Злата могла мені хоча б повідомити, куди йде. Адже, знаючи себе, я буду хвилюватися за те, чи взяла вона з собою ключі і просто не зможу змусити себе вийти з кімнати, поки сусідка не повернеться. Стоп. Оглянувши всю нашу кімнатку, яка за цих два дні не просто набула гарного вигляду, а стала дуже красивою, я помітила, що на холодильнику прикріплена записка: «Поїхала за майбутнім. Ключі в мене є. Не хвилюйся. Скоро буду. Якщо не з’явлюся протягом декількох днів, повідом моїй прийомній мамі. Дякую, що турбуєшся за мене, але це справді не потрібно робити. Зі мною все буде добре».

Хм. Дивна записка. Про що це вона? За яким майбутнім поїхала моя сусідка? Вона неначе знала все про що я думаю і передбачила це наперед. Невже Злата вміє передбачити події та читати думки? Та ні. Це ж повний абсурд. Але як вона тоді здогадалася про мої переживання? Невже я аж на стільки передбачувана людина? До речі, чому вона живе в гуртожитку, якщо її мама працює деканом в університеті? Напевно, що в її прийомних родичів є неподалік квартира або й навіть будинок. Тоді що Злата робить тут?

Хмм… стільки питань, а відповідей нуль. Але сидіти в гуртожитку і думати про все підряд не час. Мій животик нещадно бурчить, що сигналізує про те, що час попоїсти, а в холодильнику ще з вчорашнього ранку порожньо, тож потрібно йти до супермаркету.

Швиденько зібравшись та недбало розпустивши волосся, я вийшла на вулицю в пошуках якогось супермаркету, де б можна було б не тільки купити продуктів, а й канцелярського приладдя, бо везти його майже через всю країну було не надто практично. Напевно мені можна дати титул найнеуважнішої людини, бо по місцевості біля гуртожитку і ходила, і їздила, а ніяких навіть магазинів, не бачила. Як я так примудрилася? Це ж майже центр Києва, тут вони повинні бути чи не на кожному кроці.

І це таки правда. Спустившись по сходах, які вели від фоє до тролейбусної зупинки, я зупинилася і озирнулася по сторонах. Ого скільки ж тут всього. І як тільки я не могла помітити з десяток різних будівель, які так і манили щось там придбати. Ну така вже я, подумала і вирішила не ризикувати та увімкнути навігатор, щоб дістатися до супермаркету, який був за п’ятсот метрів, якщо вірити тому, що висвітилося на екрані мого мобільного телефона.

Вже за десять хвилин, я, постійно поглядаючи в телефон та милуючись вуличками Києва, змогла знайти потрібну мені будівлю. Правда мені якось вдалося на такому короткому проміжку дороги тричі звернути не в той бік та зайти в тупик, навіть з навігатором. Але це не важливо. Адже таки дійшла, правда?