Розділ 5

Ми пройшли до третього ряду, що складався з довгих столів та зручних лавок з м’якими сидіннями. І як тільки примостилися поруч з якимись дівчатами, до заповненої першокурсниками аудиторії зайшли декан, замісник декана, куратори та декілька старшокурсників. Вони сіли за стіл на спеціальному виступі та по черзі почали виголошувати свої заздалегідь написані промови.

Як же я ненавиджу таке. За вісімнадцять років свого життя мені доводилося їх чути стільки, що вони вже стоять впоперек горла. Ну невже не можна просто сказати щось типу : «Вітаємо в нашому університеті. Ми дуже раді, що цього року до нас приєдналося так багато студентів. Мене звати Куценко Лариса Львівна. Я декан факультету філології, того на якому ви будете навчатися. Зараз я коротко розповім вам про найголовніші організаційні моменти, а всі деталі ви зможете дізнатися від мого замісника — Ткач Болеслави Антонівни. Також сьогодні ви познайомитеся зі своїми кураторами. Джміль Анна Юхимівна буде в першої групи, Карпатко Юлія Костянтинівна – в другої, Кривоніс Петро Миколайович – в третьої» і так далі, а потім, познайомивши нас з кураторами, просто попрощатися та піти собі.

Адже, мабуть, в декана та його замісника є й так багато роботи. Тоді чому вони марнують свій дорогоцінний час на те, що не цікаво абсолютно нікому? Та й навіщо нам взагалі слухати розповіді старших студентів. Я розумію, що вони вже хто на четвертому, хто на шостому курсах і можуть багато розповісти про навчання. Але ж у кожного думка абсолютно інша і те, чи сподобається тут першокурснику, залежить лише від нього.

Коли я вивільнилася з полону своїх думок та знову поглянула на «сцену», то там уже стояла замісник декана і пояснювала основні організаційні моменти та як саме користуватися розкладом. Чесно кажучи, за всю її розповідь, я так і не зрозуміла, чому нам пояснюють такі очевидні речі. Адже це просто елементарно, що якщо в розкладі одна дисципліна записана разом з іншою через риску, то вони чергуються через тиждень. Але добре. Це можна зрозуміти. Але коли почали розповідати про час, то по залу рознісся незадоволений гул першокурсників. Адже в школах було абсолютно так само, хіба що часу на уроки давалося набагато менше.

Організатори цього дійства нарешті зрозуміли, що перед ними не малесенькі діти, яким потрібно все пояснювати і відправили нас в руки кураторів. Нашим викладачем-куратором стала Лисичко Меланія Дмитрівна. Це була п’ятдесятирічна жінка невеликого зросту, вона мала чорне волосся, кінчики якого були накрученими, на честь цієї урочистої події. Куратор мала  мелодійний голос і її щиру розповідь та вітання було дуже приємно слухати.

Вона повідомила нам, що розклад поки не надто стабільний, тому ми самі маємо за ним слідкувати. А також Меланія Дмитрівна сказала, що не любить контролювати своїх студентів. Адже всі повинні відчути себе дорослими людьми. Абсолютно вся наша сьома група погодилася зі словами куратора. І я не була винятком. Мені також здавалося, що ми йдемо в університет, щоб бути самостійними, щоб позбавитися нарешті батьківського контролю і жити так, як хочемо. Проте незабаром я дізнаюся, як сильно помилялася стосовно цього. Адже незабаром моє життя зміниться назавжди. А поки не сталося події, яка переверне моє життя з ніг на голову, я просто насолоджувалася компанією моїх нових знайомих та сподіваюся, майбутніх друзів.