Розділ 4

Наступного ранку, прокинувшись, я побачила, що посвята повинна бути вже через п’ятдесят хвилин і почала похапцем збиратися, на ходу чистячи зуби та натягуючи на себе чорні джинси. І лише коли була зібрана, з розчесаним та розпущеним волоссям, яке за ніч в пучку злегка накрутилося та спускалося на плечі красивими ледь помітними локонами, у білій блузці, такого ж кольору кедах і чорних джинсах, то нарешті згадала, що я ж живу в цій кімнаті не сама. Здається, Злата вже пішла на посвяту, не добудившись мене або ж просто не маючи ані найменшого бажання цього робити. Проте я вірила, що моя сусідка справді чудова людина і хотіла розбудити свою нову знайому, але оскільки в мене дуже глибокий сон, їй це не вдалося.

Я трішки задумалася і схаменулася лише тоді, коли почула звук тролейбуса, що якраз під’їхав до гуртожитку. Тоді я швиденько схопила чорну сумку, закрила двері до кімнати та побігла до зупинки. Тролейбус був уже рушив, але, побачивши мене, добрий водій зупинився і я вперше поїхала до місця навчання, де проведу чотири роки свого життя, а якщо й сподобається це місце, то ще два. Цікаво, як же виглядає навчальний заклад зблизька? Звісно, я їздила до університетів, куди подавала заявки, але через ті непорозуміння зі вступом та далеку відстань, я ще тут не була, лише бачила зображення, яких і так було небагато.

Ось нарешті й минули тривожні тридцять хвилин і тролейбус під’їхав до красивої будівлі бежевого кольору. Проте мені зовсім не до того, щоб виглядати у вікно, як інші першокурсники. Не знаю, чи це тому, що тролейбус за всю дорогу зупинявся разів 200, чи то через хвилювання, проте мені стало дуже погано і я тільки й могла, що думати про свій стан, а не озиратися по сторонах.

Коли я нарешті вийшла звідти і свіже повітря окутало мене, то одразу погане самопочуття як рукою зняло. Тож пішла вперед і раптово завмерла, помітивши, яка ж прекрасна сама будівля університету, де я навчатимуся. Вона просто вражала своєю красою. Її аристократичний та старовинний вигляд, майстерно реконструйований, був просто дивовижним. А коли я увійшла до середини, то побачила ще більшу красу. Величні мармурові сходи були з трьох боків та вели до стількох же факультетів. Стіни були прикрашені різноманітніми картинами та численними нагородами студентів, а на підлозі були розстелені червоні килими, які створювали ілюзію, наче я на якійсь кінопрем’єрі або просто зірка світового масштабу і йду по червоній доріжці.

Коли я піднялася на третій поверх центральними сходами, то приєдналася до групки студенток, які якраз знайомилися між собою. Лише через десять хвилин, коли ми вже стояли біля самої аудиторії, я поглянула на назву приміщення і перепитавши в однієї з дівчат, з якої вона групи, зрозуміла, що потрапила явно не туди, куди потрібно. Мене одразу чомусь охопила паніка. Так не хотілося спізнюватися на посвяту для нашого потоку, але я не знала куди йти. А в коридорах вже давно нікого не було. Як раптом звідкілясь біля мене опинилася Злата і потягла за собою до потрібної аудиторії.

– О. Яке ж чудове співпадіння. Як добре, що ти мене знайшла. А я вже думала, що доведеться пропустити посвяту,– радісно сказала сусідці, подивившись на годинник та помітивши, що ми ще встигаємо.

– Ага, співпадіння…– пробурмотіла Злата.

– Що-що? Я не почула. Можеш повторити?– запитала я, подумавши, що мені, мабуть, причулися її слова.

– Та нічого,– лише відмахнулася Злата.– Пішли швидше, а то точно запізнимося.

Після її слів ми майже побігли та минали один поворот за іншим. Ого, скільки ж їх тут. Дивно, що Злата крокує так впевнено. Чи може це лише напускне, щоб заслужити повагу чи щось типу того? 

– Ти точно знаєш, куди прямуєш?- на всяк випадов вирішила перепитати, а то хто його зна.

– Я ходила цими коридорами з років трьох. То як, думаєш?

– Зрозуміло. А що, твоя мама чи тато тут працюють?

– Ну, фактично так. Я сирота. А деканат нашого факультету вдочерила мене та прийняла до себе в родину.

– О. Пробач мені. Я не знала.

– Та немає за що вибачатися. Ти ж сказала це випадково. Та й своїх батьків я взагалі не пам’ятаю. Першим моїм спогадом є якийсь багатоквартирний будинок, а потім уже те, як я граюся на дитячому майданчику зі зведеною сестрою. До речі, вона чудова дівчина, але якась дуже таємнича. Я й запам’ятала ту подію дуже добре тому, що в той день Софія дуже сильно поранилася, а через декілька секунд рана безслідно зникла й сестричка просто побігла гратися далі.

– Ого,– мені здавалося, що найдивніша з усіх Злата, але виявляється, що Софія ще загадковіша.

Через декілька секунд ми зайшли до кабінету і нашу розмову довелося припинити. Було дуже жаль, адже Злата, вперше за добу розговорилася. Правда, про неї я дізналася небагато, але це лише початок.