Розділ 3

Коли я повернулася, то нова знайома вже стигла протерти все від пилюки і розставити деякий кухонний реманент, а на столі стояли дві миски та чашки, у яких був заварений чай. І коли тільки вона встигла закип’ятити чайник? Я вже почала думати, що ця дівчина володіє якоюсь унікальною супер силою. Але вона пригальмувала мою уяву, зрозумівши про що я думаю і показавши на термос, який стояв неподалік за холодильником.

– Я сподіваюсь, ти не проти, що я налила тобі свого улюбленого чаю і що я приєднаюся до тебе?

– Та ні. Як-не-як, без тебе це була б не вечеря, а згоріла грудка. Як тебе звати?

– Злата,– сказала вона і, здається, це єдине, що я таки зможу дізнатися про дівчину. Принаймні поки що.

Після її слів я трішки задумалася, адже це ім’я подобалося мені вже дуже давно та й в дитинстві мене так хотіли назвати, але через певний збіг обставин тепер я Аделайн, Адель, Делі, Лана або просто Ада. А коли я вже знову повернулася до реальності, то зависла цього разу Злата. Тільки вона точно не думала про щось, а просто застигла на місці. Це було так само як і тоді, коли вона зайшла до кімнати.

Коли минуло вже хвилин з п’ять, я навіть серйозніше почала хвилюватися за неї, махала перед її розплющеними блакитними очима, штурхала за плече. Все було безрезультатно.

– Розкажи мені про себе,– раптом сказала вона, прийшовши до тями.

– Злато, з тобою все в порядку?

– Розкажи мені про себе,– сказала дівчина ще раз, а в її очах читалися страх і гордість, доброта і гнів, радість і сум. Вона немов прожила все життя за ці декілька хвилин.

– Ем…. Це дуже дивно, але добре,– таки почала свою розповідь.– Ну те, що мене звати Аделайн ти вже знаєш. Вчора мені виповнилося вісімнадцять років. Я обожнюю фотографувати, слухати музику, малювати, а читати книжки можу днями й ночами. Моєю улюбленою книгою є «Чорнильне серце» Корнелії Функе. Але, мабуть, це трохи не те, що тебе цікавить.

– Та ні. Розповідай далі,– сказала дівчина, а в її очах читався якийсь дивний інтерес і вона все частіше зиркала на мене поглядом з якоюсь підозрою.

– Ну я закінчила навчання в школі з відзнакою, хоча навчання, чесно кажучи, не надто приваблювало мене. Надто вже багато в школах зайвих предметів. До цього часу ніяк не зрозумію, навіщо діти вивчають хімію, якщо вони потім стануть, наприклад, перекладачами. Так, стоп. Я знову відхилилася від теми,– сказала я і знову продовжила.– В школі я займалася чотирма видами спорту, ходила на різні тренування, їздила на змагання і зараз маю доволі багато нагород. Хоча, чесно кажучи, з усім цим вступом до університету, геть закинула тренування і лише зрідка роблю деякі види вправ, щоб тримати себе в формі. Та це не єдине чим довелося пожертвувати, щоб зараз сидіти тут. В мене було декілька чудових подруг, але коли оголосили списки, хто куди поступив, ми бачилися лише раз, а потім роз’їхалися по різних містах. Майже всі вони у Львові або Івано-Франківську, а я ж тут – у Києві. Так, час від часу ми спілкуємося, проте це не те, що віч-на-віч. Та й приїжджати часто я не можу, бо дорога туди й назад займає майже дві доби.

– Що ж це все говорю та говорю. Можливо ти щось про себе розкажеш?– раптом схаменулася я, зрозумівши, що можливо Злату геть не цікавлять абсолютно всі подробиці з мого життя.

– Ну що ж, добре. Мені також вчора виповнилося вісімнадцять,– почала Злата.

– Оце так збіг,– викрикнула я. Можливо перебивати співрозмовника й не гарно, але ж це просто неймовірний збіг.– Вибач, будь ласка, продовжуй.

– Та нічого страшного. Я тебе розумію. Отож мій вісімнадцятий день народження був вчора. Я……– продовжила Злата, але я її вже не слухала, а просто відкинулася на ліжко та солодко задрімала. Ох, як же мене втомили ці два виснажливі дні.