Розділ 2

Ця ніч перетворилася на справжній кошмар, бо дівчинка постійно плакала або кричала. Її мама намагалася заспокоїти дитину, але їй це дуже погано вдавалося. В результаті, після безсонної ночі, коли поїзд вже під’їжджав до потрібного мені перону, я швиденько зібрала свої речі та почала пропихатися до виходу. І це було неабияк складно, бо в коридорчику ще чимало людей чекало, коли ж ми нарешті приїдемо.

Коли я врешті-решт зійшла з поїзда, то, побачивши переповнені зали очікування вирішила, що краще перекушу вже в гуртожитку і почимчикувала до метро, тягнучи за собою валізки. Навіть не питайте, яким випробуванням було для мене пройти з одного кінця будівлі до вагона метро, потім здійснити пересадку, піднятися черговими сходами і дістатися до гуртожитку. Пощастило, що хоч зустріла добрих людей, які допомогли підняти та трохи пронести валізки, бо сама б я точно не впоралася.

А тоді коли мені нарешті вдалося дістатися до гуртожитку, на мене чекала ще одна прикра несподіванка. Довелося прочекати трішки більш як чотири години, поки комендантка гуртожитку, яка вже двічі встигла зробити собі перерву, а потім ще й обід, нарешті прийняла мене. Та й тоді не минуло все так просто. В кабінеті з нею сиділа ще одна жінка, відповідальна за поселення. Вона чомусь не злюбила мене з першого погляду і двічі посилала мене переробляти документи до студентів старших курсів, які також тут сиділи. Ох, скільки вже разів за цей час я встигла пошкодувати про те, що не перекусила на залізничному вокзалі. І о диво, приблизно на п’ятій годині поселення, мене таки провели до кімнатки, яка була доволі великою та гарно оснащеною, в порівнянні з тими, які я бачила, йдучи по коридору. Тут був навіть справний холодильник, що в сучасних гуртожитках було чимось на грані фантастики, а про п’ять працюючих розеток я вже й мовчу.

Ну нарешті мене поселили. Але це ще було далеко не все. В кімнаті стояли лише основні меблі і щоб отримати ту саму постіль, подушку, матраци та навіть стільці, потрібно було спускатися на перший поверх, простоювати в черзі, брати якийсь предмет, підійматися на п’ятий поверх, заносити цю річ і так знову й знову. Ууууууу. Як же втомилися мої ноги за цю добу.

І ось, нарешті, о сьомій годині вечора, коли я нарешті все принесла до кімнати, поставила варитися сніданко-обідо-вечерю, до цього приміщення, яке вже набуло більш-менш нормального вигляду кімнати, зайшла моя нова сусідка. Це була брюнетка, приблизно мого віку та зросту, її волосся красивими локонами спадало на плечі. Незнайомка була одягнена в шкіряну куртку та чорні джинси, темно фіолетову кофтину, а на шиї висів чудернацький амулет. Дівчина пройшла всередину, поставила свої валізи біля входу та почала оглядати кімнату і раптом неначе зависла. Минула хвилина, друга, а вона все не ворушилася. Настала повна тиша. Не чутно було навіть її дихання. Я вже починала панікувати і хотіла викликати швидку, але незнайомка пішла далі і побачивши мене, привіталася.

– Привіт,– сказала вона якимось зверхнім тоном, чи то може мені так тільки здалося… Ай, не важливо.

– Привіт,– відповіла я і вирішила почати знайомитися та невідомо чому простягнула руку дівчині, щоб потиснути.– Мене звати Аделайн, друзі називають Адою.

– Ти не проти, якщо я називатиму тебе Лана?– раптом запитала мене новоспечена сусідка та ледь-ледь доторкнувшись до руки пальцями, потиснула її. На руці дівчини було дуже багато прикрас – три браслети та чотири каблучки. Це робило її ще дивнішою та загадковою.

– Еммм…Та ні…– сказала я собі під ніс, здивована такою пропозицією.

– До речі, це ти щось готуєш на кухні? Бо я проходила повз і побачила, що смажена картопля вже повністю приготувалася і виключила газ, щоб вона не згоріла,– запитала дівчина підходячи до тумбочок та шаф.– Потрібно все ретельно помити, а то тут дуже багато пилюки.

– Ой, точно. Я вже встигла й забути про картоплю. Дякую,– сказала я вхопивши спеціальні рукавиці, по дорозі до кухні, яка була майже на іншому кінці коридору.