Розділ 1. Аделайн

Ось і завершилося моє спокійне життя, в якому не було ніяких турбот та коли могла цілими днями веселитися разом з друзями. Ну, не зовсім так. Звісно ЗНО було не з легких та попсувало нам нерви і настрій, але все вже минулося. Завтра на мене чекає нове, доросле життя, де не буде батьків, які допоможуть, якщо станеться щось непередбачуване. Тепер все залежатиме тільки від мене і я трохи побоююся майбутнього. Але все-таки над страхом, як завжди, перемагає цікавість. Адже й справді, яким буде студентське життя? Як воно, жити в гуртожитку? Та чи приймуть мене одногрупники у свою поки що не дружну сім’ю? 

З такими думками я, у свій вісімнадцятий день народження, пакую речі та паралельно приймаю привітання від родичів, друзів та просто знайомих, постійно відповідаючи на дзвінки та повідомлення в чатах. Ви запитаєте, чому не святкую? Річ в тім, що сьогодні середа, завтра потрібно буде поселятися в славнозвісний гуртожиток, а вже у п’ятницю починається навчання. Тож вибору в мене, можна сказати, немає. Тим паче, що вже сьогодні ввечері потрібно виїжджати, бо попереду ще дванадцять годин їзди в поїзді.

Чому ж я вступила в університет, який знаходиться так далеко від дому? Сама цього ніяк не можу зрозуміти. Адже коли ми з подругами оформлювали мої заявки, чотири з п’ятьох самі собою скасувалися в останній момент і остання ну майже випадково відправилася в геть незнайомий для мене університет у Києві. А тепер мені потрібно буде там навчатися.

Проте я нічого проти не маю, адже змогла вступити на філолога. До того ж в КГУ(Київський гуманітарний університет). А цей навчальний заклад є одним з найкращих. Жаль звісно, що навіть з гуртожитку до нього потрібно їхати тридцять хвилин. Але у всьому є свої плюси, бо під час переїзду потрібно їхати на метро над Дніпром і краєвиди, які відкриваються перед очима, справді чудові.

Коли речі вже були повністю зібраними, я стояла з двома валізками на колесах та однією великою сумкою. За плечима ще й був рюкзак, повністю набитий речами. Поверх усього цього ще й сумочка. Ну тепер я точно була схожою на студентку, а коли вийшла з дому, тягнучи всі ці речі на собі, то й поготів. На жаль, ні батьки, ні друзі не змогли допомогти. Хто через кризу на роботі, а хто через те, що вже поїхав декілька днів тому на навчання.

Я викликала таксі та поїхала до залізничного вокзалу, навіть не уявляючи, як  зможу протягнути всі ці речі спочатку в поїзд, а потім вже й в метро, якщо там і без мене дуже мало місця. Ну добре, якось таки розберуся. Розплатилася з водієм та почимчикувала на касу, постійно перечіплюючись об якусь з валізок, щоб роздруковувати квиток на поїзд, який мав рушити вже через тридцять хвилин.

Врешті-решт, через двадцять п’ять хвилин мені нарешті вдалося дійти в черзі до касира, отримати довгоочікуваний квиток та пропхатися у своє купе, разом з численними сумками. Я разів двадцять встигла зачепитися рюкзаком за все підряд і, здавалося місія нездійсненна таки була завершена. Запхнувши всі валізки під своє сидіння, мені нарешті вдалося сісти та перепочити. Але мої плани точно не хвилювали молоде подружжя та їхню маленьку донечку, які мали їхати в одному купе зі мною. Ні, звісно я люблю дітей. Але тоді, коли складається така ситуація, це мимоволі відходить на другий план.