Справжня свобода (80-ті роки). Ростік.
В 329-й аудиторії червоного корпусу Київського університету імені Тараса Шевченка йшла лекція з радянського конституційного права.
Професор, автор багатьох наукових робіт і звань, читав монотонно і скучно, але всі записували, тому, що на екзамен без конспекту лекцій можна було не приходити.
Тема лекції – права і свободи людини в СРСР.
Розбиралися та обговорювалися детально всі норми конституції, які відповідали темі.
Окремо, на протязі двох годин, професор переконував нас, що радянські свободи і права кардинально відрізняються від тих, які нібито є в капіталістичному світі. Бо в нас вони справжні і реальні, а там тільки фікція.
Свободі слова надавалося окреме значення. Ми слухали щирі переконування лектора про те, що такої свободи немає в жодній країні, що ніколи в історії людства ця свобода не набувала такого реального змісту, не була такою доступною, як в Країні Рад.
Задзвенів дзвоник і аудиторія голосно зашуміла від тупотняви доброї сотні ніг, закривання портфелів, сумок, шерхотом-хлопанням зошитів і книжок, розмовами, жартами, перегукуванням студентського люду.
Свободи і права з лекції в одну мить залишилися десь далеко позаду, ніби в іншому світі.
Напроти деканату юрфаку – чоловічий туалет. Тут вже встигли так надимити курці, що нічого не було видно. Туалет в університеті був осередком демократії. Студенти і маститі викладачі ставали тут рівними. Окремих місць ні для кого не виділялося.
Проте справжні ознаки демократії – в другій кабінці, яка закривалася великими залізними дверима, пофарбованими в темно-зелений колір.
Я зайшов у цю кабінку і, швидко кинувши очі на внутрішню частину дверей, з потайним задоволенням переконався: сьогодні напис на дверях ще не встигли стерти.
Серед нецензурних виразів та малюнків друкованими буквами червоним кольором, хтось вивів:
(рос.) «Писать на стенах туалета увы традиция не нова,
Но где сейчас в Стране Советов найдешь ты, друг, свободу слова».
Ця фраза писалася кимось тут раз по раз. ЇЇ стирали, зафарбовували, відшкрябували, але минав час, і вона з’являлася знову.
Я розумів, що хтось не просто ризикує, а йде свідомо на «п’ятірочку» за антирадянську агітацію і пропаганду.
Комсомольці-активісти та агенти КГБ напевно не раз просиджували тут годинами, аби зловити того, хто писав. Але як знайдеш автора, коли така купа народу проходить через це місце щодня і щогодини?
Підзаборний, як тоді казали, поет до того ще й вдало страхувався. Писав не часто. Може, раз на два чи три місяці. Та, як я помітив, без всякої системи, що явно збільшувало проблему пошуку для кагебістів.
Я вийшов із туалету й побачив знайому спину, яка рухалася в бік студентської їдальні. Ледь догнав свого друга Ростіка, який явно зголоднів і поспішав щось дешеве вкинути в себе, аби мати силу гризти камінь науки.
Ростік – мій земляк. З Волині. Разом живемо в гуртожитку, ходимо на дискотеки та на волейбольний майданчик.
– Ростік, ти в туалеті був? – питаю я, задихаючись від сміху й якогось внутрішнього драйву.
– Що, знову написали?
– Ага.
– Ну, зловлять чи не зловлять, це ще бабця надвоє казала. Зате, яка сміливість. Який відчайдуха! Але головне – от де справжня свобода слова. Спробуй вголос скажи таке. Тоді побачиш, як працює наша конституція.
Ми перейшли на звичний диспут-перепалку.
Ростік виріс у місті. Все своє дитинство провів у бібліотеці, де працювала мати. В школі був відмінником, активним піонером та комсомольцем. На літо кожного разу – в піонерський табір. Радянські журнали, газети і кіно зробили з нього щирого прихильника влади.
Я ж – із маленького забитого села. В нас не було ні школи, ні сільради, ні дільничного міліціонера. Все в сусідньому селі. Там, та ще й в райцентрі, де проживав Ростік, і була вся влада. А в нас можна було вільно травити анекдоти про партію і Брежнєва, і навіть зрідка почути щось таке, про що в іншому місці ніхто б не наважився й подумати. Головне, аби не підслухав один з двох місцевих комуністів. А решта в селі були – одного поля ягоди.
Мої односельці святкували всі великі християнські свята. В такі дні і в неділю нічого не робили. Покійників хоронили за православними традиціями, хрестили дітей. Старші люди ходили в райцентр до церкви. На перше травня і сьоме листопада – основні комуністичні святкові дати – не виходили з червоними прапорами на демонстрації, бо не було куди.
Я був такий же, як і вони.
Тож ідеологія моя і дружка мого значно відрізнялися.
Але за що я цінував Ростіка, то за те, що міг з ним побалакати на будь-які теми. Ростік не здасть. Це вже було мною перевірено й усвідомлено.