Основна частина

Справжня свобода (80-ті роки). Ростік.

В 329-й аудиторії червоного корпусу Київського університету імені Тараса Шевченка йшла лекція з радянського конституційного права.

Професор, автор багатьох наукових робіт і звань, читав монотонно і скучно, але всі записували, тому, що на екзамен без конспекту лекцій можна було не приходити.

Тема лекції – права і свободи людини в СРСР.

Розбиралися та обговорювалися детально всі норми конституції, які відповідали темі.

Окремо, на протязі двох годин, професор переконував нас, що радянські свободи і права кардинально відрізняються від тих, які нібито є в капіталістичному світі. Бо в нас вони справжні і реальні, а там тільки фікція.

Свободі слова надавалося окреме значення. Ми слухали щирі переконування лектора про те, що такої свободи немає в жодній країні, що ніколи в історії людства ця свобода не набувала такого реального змісту, не була такою доступною, як в Країні Рад.

Задзвенів дзвоник і аудиторія голосно зашуміла від тупотняви доброї сотні ніг, закривання портфелів, сумок, шерхотом-хлопанням зошитів і книжок, розмовами, жартами, перегукуванням студентського люду.

Свободи і права з лекції в одну мить залишилися десь далеко позаду, ніби в іншому світі.

Напроти деканату юрфаку – чоловічий туалет. Тут вже встигли так надимити курці, що нічого не було видно. Туалет в університеті був осередком демократії. Студенти і маститі викладачі ставали тут рівними. Окремих місць ні для кого не виділялося.

Проте справжні ознаки демократії – в другій кабінці, яка закривалася великими залізними дверима, пофарбованими в темно-зелений колір.

Я зайшов у цю кабінку і, швидко кинувши очі на внутрішню частину дверей, з потайним задоволенням переконався: сьогодні напис на дверях ще не встигли стерти.

Серед нецензурних виразів та малюнків друкованими буквами червоним кольором, хтось вивів:

(рос.) «Писать на стенах туалета увы традиция не нова,

Но где сейчас в Стране Советов найдешь ты, друг, свободу слова».

Ця фраза писалася кимось тут раз по раз. ЇЇ стирали, зафарбовували, відшкрябували, але минав час, і вона з’являлася знову.

Я розумів, що хтось не просто ризикує, а йде свідомо на «п’ятірочку» за антирадянську агітацію і пропаганду.

Комсомольці-активісти та агенти КГБ напевно не раз просиджували тут годинами, аби зловити того, хто писав. Але як знайдеш автора, коли така купа народу проходить через це місце щодня і щогодини?

Підзаборний, як тоді казали, поет до того ще й вдало страхувався. Писав не часто. Може, раз на два  чи три місяці. Та, як я помітив, без всякої системи, що явно збільшувало проблему пошуку для кагебістів.

Я вийшов із туалету й побачив знайому спину, яка рухалася в бік студентської їдальні. Ледь догнав свого друга Ростіка, який явно зголоднів і поспішав щось дешеве вкинути в себе, аби мати силу гризти камінь науки.

Ростік – мій земляк. З Волині. Разом живемо в гуртожитку, ходимо на дискотеки та на волейбольний майданчик.

– Ростік, ти в туалеті був? – питаю я, задихаючись від сміху й якогось внутрішнього драйву.

– Що, знову написали?

– Ага.

• Не розумію, чому ти так радієш? Що в цьому смішного чи хорошого?... Махрова антирадянщина. Рано чи пізно зловлять і посадять. І туди цьому провокатору дорога.

– Ну, зловлять чи не зловлять, це ще бабця надвоє казала. Зате, яка сміливість. Який відчайдуха!  Але головне – от де справжня свобода слова. Спробуй вголос скажи таке. Тоді побачиш, як працює наша конституція.

•  Слухай, – каже Ростік. – Ну де в тебе береться оце все?... Ти ж радянська людина. Комсомолець. Як ти можеш такому радіти і співчувати?

Ми перейшли на звичний диспут-перепалку.

Ростік виріс у місті. Все своє дитинство провів у бібліотеці, де працювала мати. В школі був відмінником, активним піонером та комсомольцем. На літо кожного разу – в піонерський табір. Радянські журнали, газети і кіно зробили з нього щирого прихильника влади.

Я ж – із маленького забитого села. В нас не було ні школи, ні сільради, ні дільничного міліціонера. Все в сусідньому селі. Там, та ще й в райцентрі, де проживав Ростік, і була вся влада. А в нас можна було вільно травити анекдоти про партію і Брежнєва, і навіть зрідка почути щось таке, про що в іншому місці ніхто б не наважився й подумати. Головне, аби не підслухав один з двох місцевих комуністів. А решта в селі були – одного поля ягоди.

Мої односельці святкували всі великі християнські свята. В такі дні і в неділю нічого не робили. Покійників хоронили за православними традиціями, хрестили дітей. Старші люди ходили в райцентр до церкви. На перше травня і сьоме листопада – основні комуністичні святкові дати – не виходили з червоними прапорами на демонстрації, бо не було куди.

Я був такий же, як і вони.

Тож ідеологія моя і дружка мого значно відрізнялися.

Але за що я цінував Ростіка, то за те, що міг з ним побалакати на будь-які теми. Ростік не здасть. Це вже було мною перевірено й усвідомлено.