8.

Я наслідувала його приклад і помітила, що під ногами, в вузьких щілинки між каменів, біжить вода, але куди не кинь оком, ніде не видно було ні початку струмка, ні кінця. Вхід в печеру виявився величезною кам'яною аркою, висотою в три добротних коня. Шум лісу відбивався в ній, створюючи особливе відчуття порожнечі і гучної тиші, а крізь тонку м'яку підошву я відчувала все вигини каменів на кожен обережний крок.

 — Ми трохи в стороні від основних доріг, — сказав Дортмунд. — Тому зараз якийсь час ще верхом, а потім пересядемо на вагонетку.

Я порівнялася з магом, притримуючи коня за вуздечку, і з посмішкою підняла на нього погляд:

 — Дякую. Ви ж зробили це для мене?

Він забарився з відповіддю якусь мить, а потім і сам не дотримав посмішки:

 — Не дивіться так на мене, леді Лорелея.

 — Як так?

Замість відповіді лорд Дортмунд прискорив крок, і через хвилину ми були вже у величезній сухий і прохолодною печері.

Коні стали помітно нервувати, але ми продовжували йти, повертаючи то в один бік, то в іншу, поки не стало зовсім темно — і тоді маг пристукнув ціпком об землю, і навершя його засвітилося яскраво, немов зірка. Ще один подвійний удар по кам'яній підлозі. Комок світла отщепа від палиці, застиг в повітрі, а потім поплив за мною слідом, висвітлюючи печеру позаду. Високі стіни і стеля бліковать слюдяними вкрапленнями, вони стали схожі на всипаний зірками небосхил, і від виду перехоплювало подих.

 — Стояти, — пролунав скреготливий голос, який змусив мене різко обернутися. У непоміченою нами ніші сидів на грубому стільці широкоплечий гном. За його спиною ніша розширювалася, але всередині майже не було світла, і розгледіти нічого не вийшло. — За яким правом людина в темних Глибинах?

 — Глибинах? — вирвалося у мене, але я тут же замовкла, злякано глянувши на мага. Гном піднявся на ноги і зважив в руці величезну різьблену сокиру, яка блиснула в світлі наших чарівних вогників.

 — Низини — це пагорби, — пояснив маг, не дуже звертаючи увагу на грізний вигляд незнайомця. — А Глибини — печери. Ось, прошу.

Він простягнув прихований в сумці, що висіла збоку, білосніжний сувій, перехоплений стрічкою з важкої сургучною печаткою. Гном підійшов ближче, не зводячи з нього підозрілого погляду. Він був невисокий. Навіть я була вище, але в руках його відчувалася сила багаторічної роботи в шахтах, і сумнівів не виникало: в рукопашному бою він змусить попітніти кращих воїнів-людей.

 — Хм-м, — простягнув гном. Швидко прочитавши зміст сувою, він уважно оглянув друк і простягнув папір назад. — Можете сідлати коней. Вагонетки в південному крилі другого корпусу.

Дортмунд статечно кивнув. Неквапливими рухами він акуратно згорнув сувій, перехопив його стрічкою і засунув назад в свою сумку.

 — Дякую за вашу гостинність, — вклонився він гному і схопився на коня. — Леді Лорелея, тепер можна відпочити.

 — Ніякого виховання, — пробурчав гном і зробив крок у мою сторону. Від раптового його наближення, від сильного запаху часнику і копченостей, від раптового оскал на його обличчі, я кинулось назад і спиною вперлася в коня. А гном тим часом потягнув до мене руку. — Дозвольте я допоможу вам осідлати коня.

Я судорожно похитала головою і одним спритним рухом схопилася на коня, наче все життя тільки цим і займалася.

 — Дякую, я сама... — запізніло вирвалося з моїх грудей тонким тремтячим голосом, і я, червоніючи, замовкла.

 — Що за молодь пішла, — бурмочучи, гном попрямував назад в свою нішу. — Хлопчики невиховані, дівчата загордилися...

Продовження я не почула. Похапцем пришпорила коня і наздогнала тихо сміється мага.

 — Лорд Дортмунд, не смійтеся!

 — Чому ж не сміятися, коли смішно? — відповів він і беззвучно реготав, немов стримувався з усіх сил.

Я хмикнула і, випрямивши спину, обігнала його. Теж мені, знайшов дівчинку, над якою сміятися можна!

 — Зачекайте, леді Лорелея! — сміхотливим тоном прокричав маг. — Ви ж заблукаєте!