Глава 4

Валя кивнув та підвівся з-за столу. Ногами, які злегка затерпли, направився до свого номера. У голові паморочилося, а у роті досі відчувалася гіркота. Наче у тумані, дістався на потрібний поверх та йшов коридором, у пошуку своїх апартаментів. Очі натрапили на таблички на дверях: “208”, “209”... Валя чітко пам’ятав цифру 13 й направився до цих дверей. Намагаючись знайти картку, засунув руку в кишеню. Підлога похитнулася й, щоб не впасти, схопився за дверну ручку. Двері відчинилися, викликавши здивування у чоловіка. Це ж треба, забув зачинити.

Похитуючись, зайшов до кімнати. Темрява окутала у свої обійми й тільки легке світло, що проникали крізь тонкі штори, окреслювали меблі. Валі не хотілося вмикати світло, що неприємно різало очі. Зняв взуття й роздягаючись, пройшов далі. Тіло кинуло в жар і пробило потом. Пообіцяв собі – більше ніколи не питиме горілки. Мама мала рацію, коли застерігала від цієї вогняної води. Не пам’ятав, як повністю оголився. Навіть улюблені сімейки муляли й від них свербіла шкіра. Влігся у ліжко та потягнув ковдру на себе. Присунувся ближче до центру й доторкнувся до чогось теплого. Одразу почувся жіночий вереск, що неприємно пронизував слух.

Валя не розумів, що відбувається. Долонями закрив вуха, щоб не чути пискливого голосу, який нагадував сирену. Світло увімкнулося, й він побачив перед собою незнайому бабцю, яка стояла в одній нічній сорочці-майці:

– Рятуйте! Тут маніяк прокрався у моє ліжко. Він зазіхав на мою честь!

З коридору доносився галас. Валя перевів погляд на двері й побачив купку людей, серед яких впізнав Кароліну. Голос Ростика, наче крижана вода, повернув до реальності:

– Зашквар!

На ранок Валя зненавидів і алкоголь, і друзів, і себе самого. Його знову нудило. Голова тріщала, а у роті був настільки мерзенний присмак, наче котик сходив туди у туалет. До всього роботу ніхто не скасовував. Довелося брати себе в руки та збиратися на зйомки. За планом мали робити репортаж про зимові розваги, а саме — катання на лижах та сноуборді. 

Добре, що мама поклала з собою знеболювальне. Випив пару пігулок, сходив у душ та попри шалене бажання сховатися від усього світу під ковдрочкою, почав одягатися. Було достатньо висунути носа з вікна, аби зрозуміти, що надворі дуже холодно. Натягнув вовняні шкарпетки, гамаші, теплий светр — чудова річ, ще зі школи вірно служить! Довершив образ шапкою на зав’язках з масивним помпоном, аби у вуха не задував вітер. Готово!

Селище недарма називалося Святковим. Всюди ялинки, вогники та гори пухнастого снігу. З готелів лунали різдвяні мелодії, а люди посміхалися одне одному, наче з приїздом у Карпати у них автоматично зникли усі турботи. Звісно, це небо і земля з тією буденністю, яку доводиться спостерігати у вічно метушливій столиці. 

Дорогою згадав, що знімати доведеться Кароліну. Думки про дівчину озвалися гірким осадом: дуже скоро вона знайде собі чергового бойфренда, а він не те що досі не зблизився з нею, а навпаки — раз за разом виставляє себе дурнем в її очах. Сподівався, що бодай собаки на зйомках не буде, бо та гавкалка наче послана самим дияволом, щоб зіпсувати йому життя. 

— Маємо декілька хвилин на підготовку, — почувся голос режисера. — Перевірте апаратуру!

Хлопець прискорив крок. Утрамбований лижами сніг, став слизьким. Кілька разів довелося приземлитися на п’яту точку. Добре, хоч камеру не впустив! Шкутильгаючи та мружачись від болю, він підійшов до колег. Костик з Ростиком займалися апаратурою, але помітивши друга одночасно підняли голови. 

— Ти в нормі? — запитав Ростик. — Виглядаєш як зомбі.

— І почуваюсь відповідно, — захникав Валя. — Мені дуже соромно за вчорашнє…

— Зберись. Одним фіаско більше, одним менше… Надолужиш! До речі, он твоя Кароліна прийшла. 

Дівчина намарафетилась так, наче зібралась на червону доріжку. Замість шапки — рожеві пухнасті навушники, замість дублянки — коротенька куртка. Здавалося, їй морози зовсім не страшні.

— Привітайся! — Костик пхнув Валю ліктем.

— Та не знаю… — пробурмотів той, проте не міг наважитися навіть в очі коханій поглянути. Вона ж тепер думає, що він збоченець! Поліз до старенької в ліжко. Господи, та жінка навіть старша за його бабцю.

Кароліна потерла долоні. 

— Всім доброго ранку! 

Валя лише помахав рукою, бо від сорому не міг змусити себе говорити. Опустив погляд у землю і смикнув рукавицю, натягуючи її. Кароліна відійшла та вибрала із сумочки люстерко, прискіпливо оглядала обличчя.

– Ну ти й лох! – Валя почув незнайомий чоловічий голос й миттю поглянув на його власника. Ним виявився молодик, вдягнутий в пристойну куртку, і непокритою світлою головою.

– Перепрошую, це ви мені?

– А ти десь ще одного лоха бачиш? – таке звертання обурило Валю. Він поправив окуляри й намагався здаватися грізним. Незнайомець впевнено продовжував, – ти так явно пускаєш слинку на ту дівчину, що скоро навколо тебе калюжа утвориться. Якщо хочеш завоювати її увагу, то треба діяти й зняти цю дурнувату шапку з помпоном. Вона за кілометр відлякує тьолок.

– Та я цей… – Валя не міг підібрати слів. Хотілося сказати щось колюче у відповідь, а замість цього лише зміг вичавити з себе, – нормальна шапка. Мені її мама зв’язала.