Справжнє життя

Ганс лежав у своєму ліжку.

Навколо нього зібралися всі близькі. Троє дітей стояли ближче за всіх: два старші сини-близнюки зі своїми дружинами та дочка, що була на рік молодша за своїх братів. Вона плакала, поки чоловік її втішав. П'ять онуків бігали в коридорі один за одним, не до кінця усвідомлюючи факт того, що їхній дідусь ось-ось помре. Дітлахи на задньому фоні грали з іграшковими літачками, що здалося Гансу символічним.
 
Свого часу він був пілотом, ще й дуже вмiлим. Навіть брав участь у бойових діях, за вісім вильотів зміг підбити три ворожі літаки, за що отримав медаль героя країни від тодішнього президента.

Ганс завжди любив літати, це була його пристрасть. За будь-якого вдалого збігу обставин він не упускав можливості ще раз опинитися в небі. Йому здавалося, що в такі моменти він як ніколи близький до Бога. Ще кілька сотень метрів угору, а там сидять ангели, що радісно помахають Гансу, побачивши несподіваного гостя.

Ганс завжди намагався приділяти сім'ї якнайбільше часу, гармонійно поєднуючи це з роботою. Як підсумок – троє дітей та п'ять онуків. Були в Ганса ще сестри, але обидві померли кілька років тому. А ще була дружина.

Ханна.

Ганс пам'ятав день, коли вони познайомилися, до найменших подробиць. Пам'ятав, якi першi слова вiн сказав, у що вона була одягнена, яка погода була того дня. Незважаючи на те, що її вже дев'ять років як не стало, він пам'ятав кожну дрібницю їхнього спільного життя.

Він завжди мав гарну пам'ять. Ніколи за все життя Ганс не забував ні про чийсь день народження. Він пам'ятав річниці своїх друзів, усілякі звичайні та релігійні свята. Фотографічна пам'ять, так це називають. Одного разу дізнавшись про щось - вже ніколи не зможеш про це забути.

Життя у Ганса було хорошим, як не подивися.

Щасливе дитинство з батьками, що дуже його любили, теплі стосунки зі своїми сестрами, багато приятелiв у школі. Потім армія, яка зробила з Ганса чоловіка та подарувала йому справжнiх друзiв.

Після армії він познайомився з Ханною, яка працювала офіціанткою в одному з місцевих барів у його рідному місті. Десяток походів у цей заклад і Ганс нарешті набрався сміливості запросити Ханну сходити до театру. Декілька побачень, потім ще два, і ще. Спільне життя, пропозиція руки та серця, весілля, народження близнюків, потім сильне бажання додати до синів ще й доньку.

Не встиг Ганс озирнутися, як діти виросли. Пішли до школи, потім до коледжу, а потім обзавелися і своїми сім'ями. Шкода, що Ханна не застала їх із Гансом онуків. Вони б їй сподобалися. Маленькі шибеники, так схожі на своїх батьків у ті ж роки.

Це було чудове життя.

Ганс відчув, що смерть наближається. Почуття почали тьмяніти, в кімнаті потроху темніло, все ніби віддалялося від нього. Придивившись, він побачив злякані обличчя своїх дітей, крики, хтось кликав лікаря на допомогу.

А потім Ганс побачив себе збоку. Він ніби висів у повітрі і спостерігав за тим, як багато людей стояло біля старого чоловіка, що мирно лежав у ліжку.

Він подумав “Вони мабуть мої близькі… не можу згадати хто з них хто… А це точно я? Та ні, не можу це бути я. Я ж тут, а він там, лежить собі. А отже, це його близькі, а не мої. І хто тоді я? Ніяк не можу згадати. А точно!”

Рудольф прокинувся у капсулi, яка щойно відкрилася. В голові наче думки перемішалися. Скільки разів він вже так робив? А з іншого боку, яка різниця? Більше нічого не лишається.

— Містере Рудольф, з поверненням. Це було шосте занурення. Вас не було вісім годин та тринадцять хвилин. Судячи з часу, ви прожили довге життя і померли у віці семидесяти трьох років. Як показували сканери вашої мозкової діяльності - це життя було щасливим, ви відчували себе дуже добре більшу частину часу, на відміну від минулих двох занурень. Бажаєте дізнатися подробиці прожитого життя? — спитав голос.

Цим місцем керував штучний розум, винайдений компанією, в якій Рудольф працював до того, як життя на землі добігло кінця.

— Ні, не треба. Все одно вже нічого не повернути. Як мій стан?

— Стабільний. Ви можете продовжувати.

— Добре, я хотів би зробити це негайно.

— Як накажете. Батареї вистачить ще на сімдесят дев'ять годин. Це одинадцять-дванадцять запусків. Куди хотіли б вирушити цього разу? — спитав голос.

— Давай спробуємо у сімнадцяте століття, кудись у Європу. Здивуй мене, - відповів Рудольф, опускаючись назад у капсулу.

— Ви ж розумієте, що не здивуєтеся, бо нічого не пам'ятатимете?

— Неважливо. І надалі тримай інформацію, про те скільки залишилося часу, при собі, добре?

— Зрозуміло, містере Рудольф. Ви готові?

— Готовий.

— Зворотній відлік. П'ять. Чотири. Три. Два. Один.

Капсула наповнилася прозорою рідиною, легкий електричний заряд передався по всьому тілу через дроти, приєднані до голови Рудольфа. Він відчув, як провалюється у невідоме.

В голову вдарили спогади. Справжні спогади про тих, кого він у реальному життi втратив. “Чому зараз?! Я ж так хотів забути про це, не відчувати цього болю. Чому так довго не спрацьовує? Цей робот, я його приб'ю наступного разу! Яке вже, він сказав, це занурення? І взагалі… робот? Хіба там, де я був, є робот? А де я був? І чому я вже не там? Що я тут роблю? І хто я взагалі такий? Як я…”

Немовля народилося. Промені сонця падали на стік сіна в невідомому сараї. На сіні лежала жінка, вона взяла немовля на руки, вся в сльозах, але чомусь усміхнена.

— Це хлопчик! Як ви його назвете? — спитав жіночий голос, що долинав звідкись, де юні очі не могли повернутись і побачити.

Жінка подивилася на дитину і, посміхнувшись, сказала, — Уільям.