Розділ 17

Після того як Марго вибачилася перед дубом, Живий Ліс змінив гнів на милість, і лише за пару годин подорожні благополучно вибралися з хащі. Далі дорога, петляючи, вилася рівнинами. Вони перетнули невеликий кришталевий струмок, і невдовзі попереду з’явилося селянське поселення.

На відміну від села Червоної Шапочки, яке здавалася зійшлою зі святкової листівки, це поселення виглядало досить обшарпаним. Усе навколо було неначе продимленим, будинки стояли сколоченими абияк, а місцеве населення одним своїм виглядом вселяло закономірні підозри.

Увійшовши до села Чотири Дороги, Марго та Філіпп одразу попрямували в бік ринку. Проходячи торговими рядами, вони методично розпитували про бродячого торговця з чорним візком та сріблястим верхом, але ніхто його не бачив. Обійшовши більшу частину базару й не отримавши жодної підказки, напарники зажурилися. Їхня надія танула на очах.

— Ну адже він не міг проїхати повз! Він у будь-якому разі мав заїхати сюди! — відчайдушно чіплялася за логіку Марго.

— Можливо, і міг, — розсудливо зауважив Філіпп. — Що, як покупець на книгу знайшовся в якомусь конкретному королівстві, і торговець вирушив до нього напряму, минаючи цю глушину?

— Але ж ми тоді ніколи не дізнаємося, кому він її збув! Це безнадійно...

Філіпп здавався засмученим не менше за свою супутницю. Окинувши похмурим поглядом цю частину ринку, він раптом завмер і раптово посміхнувся:

— Ну взагалі-то, не все втрачено. У нас є варіант з'ясувати, де річ.

— Ти побачив візок?! — Марго заповзялася гарячково крутити шиєю, виглядаючи торговця.

— Ні, — Філіпп акуратно взяв її під руку й увів до невеликого ятка в кутку ряду.

За прилавком стояв невисокий, худорлявий чоловік років п'ятдесяти з волоссям трохи нижче плечей. Він виглядав неймовірно усміхненим і прихильним до людей. На його вітрині красувалися витончені сувеніри, що майстерно імітували золото: ланцюжки, сережки, а також, що здалося Марго зовсім уже диким, крихітні золоті сумочки та мініатюрні золоті чобітки.

— Дуже цікаві дрібнички, — ввічливо зауважила Марго, розглядаючи товар. — Так чудово схожі на справжнє золото.

— Ну то це і є чистісіньке золото, — променисто посміхнувся торговець.

— Прямо-таки реальне золото? — засумнівалася юристка.

— Звичайно. Я сам його виробляю.

Марго спантеличено вп'ялася поглядом у чоловіка. В її голові ніяк не вкладалося, як власник цілої ювелірної фабрики може ось так запросто стояти за обшарпаним ятком на задимленому ринку замість того, щоб засідати в розкішному кабінеті на верхньому поверсі хмарочоса.

— Та й хто в цих краях зможе похвалитися кращим золотом, ніж те, яке виробляє Румпельштільцхен? — хмикнув Філіпп.

— Ти — Румпельштільцхен?! — ахнула Марго. — Ти той самий лихо...

Договорити блюзнірське слово вона не встигла: Філіпп з усієї сили наступив їй на ногу. Він уже давно засвоїв, що в моменти сильного здивування язик Марго геть відключався від мозку. І попри те що Румпельштільцхен мав славу добрішої людини, ображати його такими грубими штампами точно не слід було. Ювелір знав абсолютно все і про всіх, і частенько допомагав подорожнім.

— Шановний, ви не бачили тут бродячого торговця в чорному візку зі сріблястим верхом? — швидко заповнив ніякову паузу Філіпп.

— М-м-м, ні, — задумався Румпельштільцхен. — Сюди приїжджає багато купців, але такого я не помічав. Я торгую тут уже днів десять, і повз мене він точно не проїжджав.

Марго остаточно здалася:

— Значить, ми ніколи не знайдемо книгу.

— Книгу? — Румпельштільцхен уважно, з прищуром придивився до зажуреної дівчини. — А-а-а, так ти ще одна мандрівниця? Загубила свою книгу-портал?

Челюсті Марго та Філіппа синхронно стукнулися об дерев'яний прилавок.

— Ти... ти знаєш про книгу?! Вона що, не одна в своєму роді?! — посипала питаннями Марго, коршуном насідаючи на ювеліра.

— Моє миле дитя, я знаю все. Абсолютно все, — м'яко засміявся чоловік. — Ти тут далеко не перша, я бачив чимало таких, як ти. І книги губиш теж не ти перша.

Філіпп нарешті знайшов дар мови:

— Що, пробачте?.. Портал?!

Марго панічно замахала на нього руками, закликаючи до тиші, і знову повернулася до Румпельштільцхена:

— А є якийсь інший спосіб потрапити назад у мій світ? Може, існує інша книга?

— О ні, моя мила. Книга, з якою ти потрапила сюди, тебе і має винести назад. Це квиток в обидва кінці, інших шляхів не існує в природі.

— Але я не можу її відшукати! Вона втрачена назавжди!

— Я можу підказати тобі єдиний вірний варіант, як відстежити цю річ, — змовницьки підмігнув майстер.

— Як?!

— Звернися до королеви Агнесс та її Дзеркала Правди.

Філіпп різко відрізав:

— Це не варіант. Королева затребує непомірну ціну за послугу. Мій батько відслужив у неї довгих п'ятнадцять років за одне-єдине питання!