Розділ 16

— Ти так просто від мене не відчепишся, — вкотре повторив Філіпп, наздоганяючи супутницю.

Марго затято продовжувала робити вигляд, ніби захоплено розглядає мальовничі краєвиди навколо.

— Не розумію, про що ти говориш.

— Що мав на увазі Чеширський Кіт, коли сказав, що вже зустрічав таких, як ти? Поясни.

— Не знаю... Може, звичайних мандрівників мав на увазі... Ай!

Договорити Марго не встигла — прямо на макушку їй прилетіла здоровенна ялинова шишка.

— Мандрівників звідки? — примружився хлопець.

Марго гарячково шукала вагомий привід змінити тему. Звисаюча гілка, що хльостко вдарила її по обличчю й перекинула прямо на траву, трохи допомогла в цій справі. Підвівшись, дівчина сердито обтрусилася й закрокувала далі.

— Тобі не здається, що ми ходимо колом?

— Ти майстерно ухиляєшся від відповіді, — проникливо зауважив Філіпп.

— Та ні ж, правда, подивися! Мені здається, ми вже тричі проходили повз ці сосни. Бачиш, вони стоять, неначе обнявшись?

Філіпп підозріло покосився на Марго. Цєї самої миті вона посковзнулася на вогкому моху, що казна-звідки взявся, відчайдушно замахала руками й почала небезпечно кренитися спиною в бік глибокого яру. Хлопець зреагував блискавично: рванувся вперед, мертвою хваткою спіймав її за талію й різко притиснув до себе, міцно обнявши.

— Філіппе, відпусти діву, — приглушено прогундів Ніж із похідної сумки. — Ти її задушиш зараз.

Філіпп ніяково розімкнув обійми, раптово усвідомивши, що притискав Марго до себе значно довше, ніж того вимагали правила елементарної безпеки. Натужно відкашлявшись і старанно уникаючи зустрічного погляду дівчини, він заповзявся посилено вивчати навколишню гущавину.

— В принципі, у твоїх словах є доля правди... Цей зелений гриб, який щойно мені підмигнув, я сьогодні теж бачив вже рази три.

— Ти знущаєшся? — Марго округлила очі. — Гриби не вміють підмигувати!

— Ну да, звісно! А Ножі не вміють розмовляти! — єхидно пробубоніла сумка Філіппа.

Хлопець завмер і почав пильно розглядати лісову стежку. Чим далі вони просувалися, тим ясніше ставало: Марго права, вони дійсно кружляють на одному місці. Остаточно це підтвердилося, коли за десять хвилин подорожні знову вийшли до згарища свого ранкового багаття.

Філіпп покрутився на галявині, звірився із сонцем, вибрав потрібний напрямок і знову повів Марго за собою. Але наступне коло вони завершили ще швидше — багато в чому тому, що Марго примудрилася випадково влетіти в гніздо диких бджіл. На шаленій швидкості вони знову вилетіли до того самого кострища.

— Нічого не розумію... — Філіпп розгублено почухав потилицю. — Чому Живий Ліс нас не пропускає?

— Як це — не пропускає? Ти знову говориш про нього так, ніби це мисляча істота!

— Я ж тобі повторюю: це непросте місце. Так... стоп, почекай. Пам'ятаєш, як ти вчора запустила в гущавину палаючою гілкою?

— Я кинула її не в гущавину, а в ту червоно-зелену хутряну галюцинацію! — роздратовано нагадала Марго. — Я, до речі, досі сумніваюся, що бачила справжнього кота. Можливо, сушені опеньки, які ми купили в селі, були зовсім не опеньками.

— Ну, цілилася ти в Кота, а влучила куди?

Філіпп пройшов трохи вперед і прискіпливо оглянув могутній стовбур найближчого дерева. На корі красувалася свіжа обпалена мітка.

— Ось, подивись. Ти поцілила прямо в дуб. Ліс образився.

— Дерева не вміють ображатися!

— Ну так, ну так! — знову подала голос сумка. — Адже це така рідкість — уразливий Живий Ліс. А щільний рій злих москітів, що в'ється виключно над твоєю головою останні півтори години, — просто збіг. І шалена ворона, яка вкусила рівно тринадцять разів тільки тебе, — теж чиста випадковість!

Марго приречено зітхнула, відмахуючись від невидимих мошок:

— І що нам тепер робити?

— Вибачся.

— Перед ким?!

— Перед дубом, ясна річ.

— Ти при своєму розумі?

— Або ти вибачишся перед ним, або ми застрягнемо в цих трьох соснах навічно.

Марго вперто схрестила руки на грудях, і свердлила Філіппа нищівним поглядом. Хлопець у відповідь демонстративно влаштувався на пеньку, усім своїм виглядом показуючи, що не зрушить із місця.

Зрозумівши, що це єдиний спосіб продовжити шлях, Марго знехотя поступилася. Як би абсурдно це не звучало, їй доведеться просити вибачення у рослини. Вона суворим кроком наблизилася до стовбура й сухо буркнула:
— Вибач мені.

— З такими вибаченнями ми тут років на десять кукувати залишимося, — авторитетно лунало з сумки.

Філіпп згідно кивнув:

— Він правий. Якщо ти не вибачишся максимально щиро, дерева дорогу не відкриють.

Марго важко зітхнула, прикрила очі й змусила себе заспокоїтися. Підійшовши впритул, вона дбайливо торкнулася долонею шершавої обпаленої кори: