Розділ 15

Наступного дня з самого ранку вони продовжили дорогу, заглиблюючись у гущавину. Після вчорашніх одкровень між ними з'явилося дещо, дуже схоже на щиру дружбу. Марго більше не косилася на Філіппа з підозрою, побоюючись, що цей пройдисвіт заведе її в глушину і там покине.

Неспішно розмовляючи, вони просувалися вперед. Марго ніяк не могла второпати, чому цей ліс повсюдно називають Живим. Адже виглядав він цілком звичайним: на гілках безтурботно щебетали птахи, то тут, то там серед дерев миготів заяць, що пробігав повз, або граціозний олень. Усе здавалося звичним, нічим не примітним парком. Через деякий час дівчина остаточно розслабилася й ішла, щиро насолоджуючись свіжим весняним повітрям, густо напоєним ароматом лісових трав.

День потихеньку хилився до заходу, і супутники вирішили знову зробити привал. Зібравши хмиз і розвівши веселе багаття, вони заповзялися лаштувати вечерю, ліниво перемовляючись про всілякі дурниці.

— Та-а-а-к... І хто-о-о у на-а-а-ссс ту-у-у-т? ррррр... — раптом вальяжно почулося звідкись зверху.

Марго скинула голову, вдивляючись у крону, і дико, несамовито заверещала. З суцільної нічної темряви прямо на неї дивилася... посмішка. Справжня, широка зубаста посмішка — і більше нічого, абсолютно ніякого тіла навколо.

На автоматі увімкнувши режим самооборони, Марго вихопила з багаття чималих розмірів палаючу гілку і з розмаху швирнула її прямо в ширяючі зуби. Посмішка миттєво розтанула в повітрі, зі свистом проявилася на кілька метрів правіше й ображено протягнула:

— Ну наві-і-і-що ти та-а-а-к? ррррр... Я ж-ж-ж-е до ва-а-а-с і-і-і-з абсолютно дру-у-у-ж-ж-ж-нім візи-і-і-том! Мрррр...

Перш ніж Марго запустила б в аномалію чим-небудь важчим, Філіпп панічно замахав руками:

— Стій, стій, не треба! Це ж Чеширський Кіт!

— Чеширский Кіт?! — Марго важко задихала, не опускаючи кулаки.

—  Той самий, який з «Аліси в Країні чудес»? Але ми ж не в Країні чудес, а в якомусь глухому лісі!

— Ну так, — кивнув Філіпп. — Але Чеширський Кіт завжди з'являється виключно там, де заманеться йому самому.

Ширяюча в повітрі посмішка плавно спікірувала на землю, і при світлі багаття нарешті проявився угодований смугастий силует. Це був украй ексцентричний екземпляр: шкура котяри хизувалася яскравими червоно-зеленими смужками, величезні очі здавалися майже людськими, а морду прикрашав абсолютно звабливий оскал.

По-господарськи усівшись на траву, Чеширський Кіт вальяжно простягнув лапи ближче до вогню і заповзявся безцеремонно роздивлятися гостю.

— Хммм... ррррр... Давно-о-о я та-а-а-ких, як ти, не зустріча-а-а-в...

— Яких — «таких»? — насупилася Марго.

— Ти сама-а-а пречу-у-у-дово зна-а-а-єш, — питанням на питання ухилився Чеширський Кот, хитро примружившись. — Та-а-а-ких, які прихо-о-о-дять саме звідти-і-і, звідки з'яви-і-і-лася ти. Мрррр...

— А що, до мене тут був хтось іще?

— А ти я-а-а-к ду-у-у-маєш? — муркнув смугастий загадковим тоном.

Філіпп дружелюбно підсунув незвичайному гостю частину вечері. Кіт від частування відмовлятися не став: він з апетитом захрустів підсмаженим беконом, гидливо проігнорувавши хліб і свіжі овочі.

— А у ва-а-а-ссс, ча-а-а-со-о-ом, не знайде-е-е-ться ри-и-и-бки? ррррр... — плотоядно облизнувся він.

Поки йшла вечеря, Філіпп заповзявся захоплено розпитувати Кота про останні новини королівства. Було помітно, що вони старі знайомі й базікають як добрі приятелі. Ближче до кінця трапези Філіпп перейшов до справи:

— Послухай, Кіт, ти не бачив тут останніми днями бродячого торговця? Він їде на чорному візку зі сріблястим верхом. Нам позаріз треба перехопити його й викупити одну річ. Ми тримаємо шлях до села Чотири Дороги й дуже сподіваємося, що він не встиг збути її комусь по дорозі.

— Та-а-ак, він проходи-и-и-в тут... ррррр... десь дні-і-і-в п'ять тому-у-у, — ліниво протягнув Чеширський Кіт. — Навря-я-я-д чи він щось ту-у-у-т прода-а-а-в. Ти ж-ж-ж-е ззз-на-а-а-єш, що в цьо-о-о-му лі-і-і-сі краще надо-о-о-вго не залиша-а-а-тися. Торга-а-а-ш це-е-е-й дуже шви-и-и-дко його перетнув. Ду-у-у-маю, до самого села він нічого з това-а-а-ру збути не мі-і-і-г. Так що мо-о-о-ж-ж-ж-ете йти-и-и смі-і-і-ливо. Мрррр...

Марго продовжувала мовчки вивчати це дивовижне створіння, яке, здавалося, знало абсолютно все і про всіх у цьому світі.

Наситившись, смугастий хижак солодко потягнувся, видав утробне, задоволене бурчання і підвівся на лапи, збираючись прощатися. Він повернув голову до застиглої Марго, і його посмішка стала ще ширшою:

— Ми з тобо-о-о-ю ще зустрі-і-і-не-е-е-мо-о-о-сь... ррррр... Твої-ї-ї попередни-и-и-ки твори-и-и-ли вели-и-и-кі спра-а-а-ви. Я чека-а-а-ю від тебе багато-о-о-го... ррррр...

З цими словами красно-зелений хвіст Кота описав у повітрі плавну дугу, і тварина безслідно розчинилася в нічному тумані, залишивши по собі лише танучий серпанок звабливого оскалу.