Розділ 13

Наступні дні минули в тотальному клопоті та кипучій діяльності. Проти Червоної Шапочки висунули офіційні звинувачення в умисному вбивстві та шахрайстві в особливо великих розмірах. З'ясувалося, що крім мемуарів вона випускала авторські посібники із самооборони від хижаків та дивовижні настоянки з вовковідлякувальним ефектом. Останні на перевірку виявилися звичайною колодязною водою з парою крапель ефірної олії лаванди. На додачу в процесі слідства викрилося масштабне ухилення від податків.

Невдовзі суд визнав колишню героїню винною за всіма статтями. Покарання вона вирушила відбувати на копальні гномів, куди засилали тільки найнебезпечніших злочинців. Підземний народ вважався найневблаганнішою вартою у світі: підкупити їх було фізично неможливо, адже сімейні капітали гномів завдяки віковому гірничодобувному промислу обчислювалися мільйонами.

Бабуся законно прибрала до рук усе колосальне майно внучки. Більшу частину отриманих коштів вона одразу виділила на благодійність та на масштабну кампанію з розвінчання культу Шапочки. Філіппу літня леді теж запропонувала вельми вагому суму.

— Мені не потрібні ці гроші, — спробував відмовитися хлопець.

— Я сказала — візьмеш! — тоном, що не терпів заперечень, повторила бабуся. — Я покладу їх на твоє ім'я в банк лепреконів. Там вони будуть у цілковитій безпеці. Пом'яни моє слово, колись ти захочеш обзавестися сім'єю, одружитися, і тобі явно знадобляться кошти, — додала вона й змовницьки підмигнула.

Сперечатися з новоспеченим генералісимусом було абсолютно нереально. Старенька мала непохитну впевненість у власній правоті, і якщо вже вона вирішувала чинити добро, то робила це впевнено і до переможного кінця.

Жителі села тепер ходили, сором'язливо ховаючи очі від Філіппа. Попередні два роки вони або демонстративно ігнорували хлопця, або відверто насміхалися з нього, будуючи теорії про його безпросвітне божевілля. Лише найсміливіші знайшли в собі сили підійти й невиразно пробурмотіти слова вибачення.

Могилу його батька нарешті відшукали в лісовій хащі. На ній встановили величний кам'яний пам'ятник у повний зріст, змальований зі старого портрета. Лаконічний напис на постаменті гласив: «Мисливець — переможець Вовка».

Потихеньку життя в поселенні повернулося у звичну колію. По прошесті тижня Марго вирішила, що пора нарешті переходити до теми, яка її цікавила:

— Ну і де мені шукати мою книгу? Куди вирушив той бродячий торговець?

— Поняття не маю, — чесно зізнався Філіпп.

Дивлячись на Марго в цю секунду, можна було подумати, що вона зараз почне вивергатися, подібно до розлюченого вулкана.

— У сенсі?! — загрозливо протягнула вона. — Ти ж сам сказав, що продав її торговцю!

— Ну так, бродячому. З тих пройдох, що вічно йдуть своїми прихованими стежками й рідко повідомляють перехожих про свої маршрути...

Закінчити фразу Філіпп не встиг — йому довелося екстрено падати на підлогу, ухиляючись від важкої металевої вази, що летіла прямо в лоб. Слідом за снарядом у повітря злетів батьків Ніж, несамовито верещачи в польоті:

— ФІЛІППЕ, ПРИГНИСЬ!!!!

Клинок зі свистом пронісся над розпатланою макушкою хлопця і встромився в стіну.

— Ти ж обіцяв! — люто нагадала Марго. — Якщо я допоможу тобі розібратися з Червоною Шапочкою, ти допоможеш мені повернути книгу!

— А я й не відмовляюся від своїх слів!

— Але ти щойно заявив, ніби поняття не маєш, де вона!

— Я не знаю точно, де торговець зараз, але можу обґрунтовано припустити, — потер забите при падінні плече Філіпп.

Марго важко зітхнула, змушуючи себе заспокоїтися:

— Добре. І в який бік, за твоїми підозрами, він попрямував?

— Думаю, він тримає шлях до села Чотири Дороги.

— І де знаходиться це село?

— Я проведу тебе.

Марго здивовано вп'ялася поглядом у хлопця:

— Ти хочеш піти зі мною?

— Ну так. Я обіцяв допомогти знайти книгу і зроблю це. Сама ти навряд чи впораєшся, наших країв ти зовсім не знаєш.

Філіпп явно здогадувався, що його супутниця не з місцевих. І хоча Марго була не в захваті від ідеї подорожувати в компанії цього харизматичного пройдисвіта з кримінальними замашками, юридична логіка підказувала: вдвох шансів набагато більше. Цей тип чудово орієнтувався на місцевості й досконало знав дикі локальні звичаї.

Посумнівавшись для проформи кілька секунд, вона кивнула:

— Добре. І як нам туди дістатися? Що це взагалі за місце?

— Дорогу я знаю як свої п'ять пальців. А село так зветься тому, що від нього розходяться шляхи в чотири великі королівства: Яблокію, Золастан, Океанію та Нетландію.

— Нетландію? — остовпіла Марго. — Пітер Пен теж існує?

— Поки що так, — спокійно відгукнувся Філіпп.

Марго розсудливо не стала уточнювати, що саме крилося за цим туманним і зловісним формулюванням. Її уява вже послужливо намалювала нещасного вічного хлопчика, якого якраз у цю хвилину доїдає який-небудь шаблезубий тигр, ну або сама відповідь Філіппа могла потягнути на співучасть у груповій змові.