Розділ 9

— А хіба ми не можемо просто увійти й зажадати від неї пояснень?

Тепер уже Філіпп подивився на неї як на божевільну.

— Як ти собі це уявляєш? Хто її змусить?

— Закон, — упевнено відчеканила Марго. — Ми можемо викликати шерифа.

Філіпп саркастично хмикнув:

— Ти дуже кепсько розбираєшся у справах нашого королівства. Вона — найпопулярніша особа в країні. На якій підставі її допитуватимуть? Згідно з офіційною історією, вона національна героїня.

— То що ти пропонуєш? Вломитися до неї просто зараз, серед білого дня?

— Ні, звісно. Ми взагалі поки що не до неї йдемо.

— У сенсі?

— Щоб орієнтуватися в особняку, нам потрібна карта. Там п'ятиповерхова махіна на пару квадратних кілометрів. Як, по-твоєму, ми маємо там просуватися, минаючи охорону?

— Ну і де ми її візьмемо?

— У головного архітектора в будівельному відділі, ясна річ.

— Ага, так він нам її і віддав! Це ж незаконно!

— Звичайно, незаконно. Але у тебе є гроші, щоб його переконати.

— А це вже підкуп! — обурилася Марго.

— Ти вже не хочеш, щоб я допомагав тобі шукати книгу?

— А це шантаж, — понуро протягнула Марго і покірно поплелася за Філіппом.

Вони вийшли на головну вулицю села, де розташовувалися фешенебельні будинки місцевої еліти та контори найбагатших жителів. Пройшовши зовсім небагато, спільники зупинилися біля величної будівлі, над входом до якої красувалася вивіска: «Архітектурне бюро трьох поросят».

— Це ті поросята, третє з яких нещодавно згоріло? — пошепки уточнила Марго.

— О, ти чула про пожежу? Два інших, що залишилися, буквально горять жадобою помсти, тож при них про це краще не заїкатися.

Увійшовши всередину, вони опинилися в широкому фойє, що переходило в розгалуження коридорів. Філіпп упевнено попрямував до кабінету головного архітектора.

Зайшовши всередину, Марго на секунду втратила дар мови. Просторий кабінет хизувався розкішними шкіряними кріслами. Юристка навіть побоялася замислитися, зі шкіри кого взагалі можуть бути крісла в офісі у свиней. На підлозі лежали пухнасті хутряні килимки, які дуже підозріло нагадували вовчі шкури. А за столом висідав угодований поросюк, убраний в атласний костюм із мереживними оборками.

— Філіппе, давно тебе не було. Я думав, ти вже передумав, — рохнув архітектор і, покосившись на Марго, запитально підняв брову.

Філіпп недбало махнув рукою в її бік:

— Вона в курсі.

Порося помітно розслабилося й жестом запропонувало їм сісти:

— Ви ж розумієте, що якщо мене запитають, я буду все заперечувати.  Ні я, ні мій брат — ми не збираємося в це втручатися.

Філіпп розуміюче кивнув:

— У такому разі — гроші вперед.

Він розвернувся до Марго:

— Віддай йому п'ятдесят золотих.

Марго нагородила спільника категорично обуреним поглядом, але сперечатися не стала — карта їм була потрібна кров із носа. Вона відрахувала п'ятдесят монет. Поросюк спритно перерахував золото й ненадовго вийшов із кімнати. Повернувся він із великим сувоєм цупкого паперу.

— Це найдокладніший план з усіх існуючих, створювався ще на етапі забудови, — змовницьки пророхкав чиновник. — Хочу звернути вашу увагу на невеликі напівпідвальні двері із західного боку. Але нагадую: я нічого не говорив, я вас в очі не бачив і взагалі все буду заперечувати.

Філіпп згріб креслення, коротко подякував і вийшов. Марго, яка остаточно офігівала від усього, що відбувалося, поспішила слідом за ним. Як не крути, а свиню-корупціонера зустрінеш далеко не щодня.

— Повертаємося до мене, — скомандував Філіпп, ховаючи сувій під плащ. — Звіримося з планом і почнемо планувати на сьогоднішню ніч візит до Шапочки.