Розділ 4

Марго, чортихаючись, пробиралася крізь дикі чагарники ожини.

— Недивно, що Робіна Гуда ніхто не може знайти. Який ідіот попреться в такі нетрі!

Вона проривалася крізь колючі кущі вже добрих три години, а розбійницький табір усе ніяк не показувався. Марго навіть почала сумніватися, що стара відьма вказала їй правильний напрямок.
«Ой, звісно ж, не відьма, а фрау Фредеріка!» — подумки поправила себе Марго, згадавши бурхливу реакцію шерифа на свою минулу обмовку.

Послухавшись поради буркотливої кондитерки, вона ще перед входом у гущавину зняла всі прикраси й розпхала їх по глибоких кишенях. Готівку вона теж розділила: двісті золотих залишила в мішечку, резонно розсудивши, що книгу, швидше за все, доведеться викуповувати, а решту надійно переховала.

Хвилин за двадцять Марго нарешті вибралася на невеличку галявину й утомлено опустилася на повалений дуб, щоб перевести подих. Раптом із густих заростей вивалився дивного вигляду чоловік. Зовні він до болю нагадував американських хіпі сімдесятих років, от тільки чомусь був убраний у яскраво-зелені обтягуючі лосини. Побачивши Марго, «хіпі» панічно вихопив лук, але при спробі витягнути стрілу з сагайдака намертво зачепився за сук, утратив рівновагу й з розмаху приземлився обличчям у брудну калюжу.

Відпльовуючись від багнюки, він сяк-так підвівся на ноги й войовничо прокричав у бік гості:

— Ані руш!

— Та я, власне, й не збиралася, — флегматично відгукнулася Марго. — Ти взагалі хто такий?

— Я Маленький Джон! Права рука Робіна Гуда! — гордо заявив він.

— О, ти якраз мені й потрібен. Відведи мене до свого начальника.

— У мене немає начальника! Ми всі тут брати.

— Ну то відведи мене до свого брата, — закипаючи, зажадала Марго.

Маленький Джон сяк-так вибрався з калюжі й підійшов ближче. Згадуючи канонічні описи цього легендарного персонажа, Марго щиро здивувалася, наскільки реальність не відповідала легендам. Розбійник ідеально підходив під своє ім'я: він виявився справді маленьким, ледве діставав їй до плеча й вирізнявся вельми субтильною статурою. Жодного жаху чи трепету, якого очікуєш від настільки розпіареного героя, Джон не вселяв.

Марго рішуче звелася й закрокувала вперед. Бідний розбійник, який явно не очікував такого напору від самотньої жінки, покірно задріботів слідом, лише вказуючи потрібний напрямок.

За пару кілометрів блукання колючими чагарниками та підозрілими болотами вони нарешті вийшли до добре замаскованого табору. Приховані ворота розчинилися, і вони увійшли всередину. Якщо один Джон здався Марго хіпі, то тепер у неї склалося стійке відчуття, ніби вона потрапила до повноцінної лісової комуни. Чоловіки з довгим нечесаним волоссям, у трико та лосинах, займалися казна-чим, але вже точно не бойовими тренуваннями.

Маленький Джон вів її звивистими стежками повз якогось неймовірно товстого ченця, який захоплено чаклував над апаратом, підозріло схожим на самогонний. І судячи з кондиції деяких «тестувальників», які бродили навколо з глиняними чарками, процес ішов більш ніж успішно.

Звернувши до велетенського дуба в самому центрі поселення, Маленький Джон кивнув Марго на мотузяну драбину. Вона почала підніматися, розбійник ліз слідом. На висоті пари метрів вони опинилися в невеличкій хатинці на дереві. В принципі, якби не тотальний хаос і віковий безлад, це житло можна було б назвати навіть затишним.

Розвалившись у дерев'яному кріслі біля сплетіння гілок, що імітували вікно, вальяжно сидів уже знайомий із плаката чоловік із обличчям тхора.

— Робіне, я схопив її в лісі! Вона шпигувала! — торжествуюче доповів Джон.

Марго виразно подивилася на «полонителя»:

— Схопив? Та я сама прийшла! А ти перечепився, упав у калюжу й по дорозі загубив лук.

Маленький Джон миттєво порозовів від ніяковості.

— Чим я можу допомогти такій прекрасній дамі? — солодкаво поцікавився Робін-тхір.

Марго, смертельно втомлена від тотального абсурду навколо, особливо підбирати вирази не стала й випалила в лоб:

— Ти викрав мою книгу!

— Бути такого не може! — образився Робін. — Я благородний розбійник. Як ти можеш звинувачувати мене в банальних крадіжках?

— Але ж ти украв у фрау Фредеріки сковорідки? Тричі за цей місяць!

— Я краду в багатих і віддаю бідним! — гордо випнув груди тхір.

— Ну і кому конкретно ти віддав ці сковорідки?

— Собі. Я — бідний!

У Марго дрібно засіпалося праве око.

— Я знаю, що моя книга у тебе. І я готова її викупити.
Ось тут Робін миттєво виявив максимальний професійний інтерес. Він подався вперед:

— Ну, припустимо... Можливо, я й бачив якусь книгу. У шкіряній палітурці, наприклад.

— Скільки ти за неї хочеш?

— А скільки у тебе є?

Марго важко зітхнула:

— Двісті золотих. Це все, що в мене з собою.

— Ну-у-у, взагалі-то мало... — Робін картинно надув губи. — Але заради такої прекрасної дами я, так і бути, погоджуся на двісті.