Емі та Смугасте Серце

Узатишному містечку, біля самого краю смарагдового лісу, жила дівчинка на ім’я Емі. Її найкращим другом був велетенський, смугастий тигр Хуко.

Хуко був не просто тигром. Його очі були напрочуд розумними, а смуги, здавалося, мерехтіли таємницею. Удень вони гралися, немов звичайні друзі.

Вони разом досліджували лісові стежки, ділилися таємницями та мріяли про великі пригоди. Хуко завжди був поруч, як найнадійніша тінь.

Але щойно сонце ховалося за верхівками дерев, починалася магія. У тіні старого дуба Хуко тремтів, і його тигрова шкіра починала сяяти золотом.

З’являвся молодий чоловік із волоссям кольору стиглого золота – принц, зачарований злою чаклункою. Звали його так само – Хуко.

«О, Емі, як я втомився від цього прокляття! — шепотів він. — Тільки вогняний поцілунок зможе повернути мені мій справжній вигляд назавжди».

«Але що таке вогняний поцілунок?» — питала Емі. Хуко лишень сумно хитав головою.

«Вогонь, Емі. Справжній вогонь і сміливість. Я не знаю, де його знайти».

Емі почала шукати. Вона питала у мудрої сови, у старої білки, навіть у вогника-світлячка, який освітлював її шлях.

«Вогняний поцілунок, дитино, це не про багаття, — прохрипіла сова. — Це про те, що йде від самого серця: найсміливіший вчинок».

Того вечора Емі розповіла Хуко про слова сови.

«Сміливий вчинок? — Хуко був збентежений. — Але ж я – принц! Я мав бути найсміливішим!»

«Ти хоробрий, коли захищаєш мене як тигр. Але, можливо, ти маєш зробити щось сміливе саме як принц, — міркувала Емі. — Що ти боявся втратити?»

Хуко пригадав. Чаклунка наклала закляття, коли він не наважився захистити маленьку сільську дівчинку, яку вона образила. Він був занадто наляканий її магією.

«Я маю вибачитися! — вигукнув він. — Я повинен знайти ту дівчинку і попросити прощення за свою боягузтво. Це буде мій сміливий вогонь!»

На світанку Хуко знову став тигром. Але цього разу його тигровий погляд був сповнений не туги, а мети. Емі міцно обійняла його смугасту шию.

Вони вирушили в мандрівку. Хуко-тигр був потужним і швидким, а Емі сиділа на його спині, вказуючи шлях і співаючи йому веселі пісні.

Вони шукали маленьке село, яке Хуко ледь пам’ятав. День переходив у ніч, і Хуко щоразу перетворювався під зоряним небом, але мета вела їх далі.

Нарешті, вони знайшли село. Емі пішла розпитувати. Вона дізналася, що дівчинку звали Марічка, і вона тепер була старою бабусею-травницею.

Коли зайшло сонце, Хуко став принцом і прийшов до хатинки травниці. Його золоте волосся мерехтіло в промінні ліхтаря.

«Пробачте мені, Марічко, — сказав Хуко, низько схиляючи голову. — Моя боягузтво заподіяла вам біль». Стара травниця лагідно посміхнулася.

«Я знаю, Хуко. Справжнє вибачення — це полум’я, що спалює сором». У ту мить, коли Хуко відчув, що його серце вільне від сорому, Емі не змогла стриматися. Вона кинулася до нього і поцілувала в щоку.

Це був не просто поцілунок, а «вогняний поцілунок» — щира любов, змішана зі сміливістю та прощенням. Золоте світло зникло. Хуко був принцом. Назавжди. Він простягнув руку Емі, і вони, найкращі друзі, повернулися додому, де на них чекала нова, щаслива пригода.