Справжні друзі

В хаті, під стріхою мешкала родина горобців. В них було чотири дівчинки і один хлопчик. І назвали його - Чік. Дівчатка були дуже хорошими, а Чік - не слухняний. Він постійно потрапляв в якісь неприємності.
- Вже ранок, - сказала мама. - Час прокидатись. 
Дівчатка швидко схопилися зі своїх ліжечок. Збили подушки, заправили свої ліжечка, а Чік зробив вигляд, що спить і нічого не чує.
- Ух, ти який! Та ти не тільки шкода, ще й соня! - сердилась мама на сина и клюк його в маківку. - Ну ж бо швидко встав, соня!
- Ой, мамо, мені боляче!
- Так ти ще і обманюєш! - сердилась мама на Чіка. - Йди їсти. Сестри твої вже давно за столом.
- Ні, мамо, я дома їсти не буду, а полечу на поле, пограю и там заодно поїм черв’ячків і насіння.
Мама махнула на нього крилом і пішла на кухню. А сестрички пристали до Чіку.
- Візьми нас із собою. Ми теж хочемо на поле.
- О, ні-ні, тільки не зі мною. Пробачте, я дуже поспішаю, - цвірінькнув і полетів.
- Ой, який він бешкетник, - сказала молодша сестричка і пішла в дім.
Інші сестри довго дивилися вслід брату, доки він не зник з поля зору.
Чік прилетів, сів на зелене поле, на якому він часто бував і став шукати насіння від травинок і черв’ячків. Як раптом він почув, що хтось плаче. Це плакав самотній тюльпан. Чік підійшов до квітки і спитав:
- Ти чому плачеш? Що з тобою сталось? - стурбовано запитав Чік і, стрибаючи, наблизився.
Тюльпан підняв голову і подивився на нього.
- Ну як мені не плакати? Я зовсім самотній. Навколо мене лише одні бур’яни. От дивись, яка висока амброзія! Така жахлива і вонюча, що мого аромату через цей бур’ян зовсім не чутно. Його так багато. Тому до мене в гості не прилітають ані комахи, ані бджілки. Ну хоча б ці жахливі мухи, але і їх теж нема.
- Ти не сумуй. А нащо потрібні друзі? - сказав Чік. - Я щось придумаю. Знаєш, ось на тому полі, за рікою, я бачив дуже багато квітів. Вони там різні. А ще на одному полі, воно все червоне. Напевно, це твої брати і сестри.
- Ну що ти, Чік, як я до них потраплю?
- А ми полетимо.
Тюльпан округлив свої оченята і сказав:
- Ти що! Як полетимо? Я не вмію літати. У мене немає крил. Ось у тебе і
лапки і крила. І потім я без землі жити не можу.
- Ай, досить тобі! Я тебе понесу.
- Як, Чік?
Чік став бігати навколо тюльпана і лапками копав лунку навколо стебла. Він довго відгрібав землю від коріння, щоб їх не пошкодити. І не зробити квітці боляче. Земля летіла в усі боки.
- Ой-ой, мені лячно, - пропищав тюльпан и затрясся від жаху.
- Ну що ти тюльпанчику! Ну, ти і боягузик.
- Звісно, тобі добре казати, коли ти вмієш ходити і літати.
- Та не хвилюйся ти так! У нас все вийде. Ось дивись, я тебе вже викопав. А тепер полетіли на поле, де ростуть твої брати і сестри.
Горобець взяв квіточку лапками за стебель і піднявся в небо.
А квіточка як загаласує:
- Ой-ой, ти мене вбив! Ой-ой, ти мене зовсім загубив.
- Ну заспокойся, тюльпанчик, - сказав Чік. - Ми майже прилетіли.
Горобчик покружляв над полем і сів де було дуже багато червоних і дуже симпатичних тюльпанів, таких же, як його новий друг.
Ніжна й дуже червона дівчинка-тюльпан, пропищала тоненьким голоском:
- Ой, дивіться, тюльпан - мандрівник!
- Ой, ой, - почулись голоси звідусіль.
- Так він ледь живий, - обурювались похилого віку тюльпани.
- Дивіться, його приніс наш знайомий горобець, - заговорив хтось із натовпу.
- Він часто тут буває, - чулися голоси з усіх боків поля.
Горобець швидко, але акуратно сів на землю. Обережно опустив на землю тюльпан.
- Ох, як мені погано, - прошептав тюльпан. - Я зовсім вмираю.
- Він вмирає, - шепталися всі один з одним польові квіти.
- Ні-ні, ти не помреш! Я тебе зараз посаджу. І поллю, - додав горобець Чік.
- Ні-ні, - знову зашепотілись квіти, - він не помре. Він сказав, що його врятує.
Горобець Чік прийнявся рити лунку. Земля була дуже суха і жорстка. Йому було дуже важко, але він продовжував ритися, заради свого друга. Коли лунка була готова, він швидко посадив тюльпан, засипаючи коріння, Чік постійно повторював своєму друга:
- Ти будеш жити! Ти будеш жити!
Коли квітка була посаджена, злітаючи Чік прокричав:
- А зараз я принесу води!
Горобчик полетів до річки і набрав у дзьоб води. Приніс і полив квіточку. Але як виявилось, цієї води було дуже мало. Він ще і ще приносив воду, але нічого не виходило. Його зусиль все одно було мало.
- Я зараз покличу хмаринку, - прокричав в злітаючи горобець і полетів до
хмарки. І став її просить про допомогу. 
- Люба хмаринко, лети на поле і полий тюльпан. Не то він без води загине.
- Я не можу летіти сама. Мені потрібен вітер, - відповіла дощова хмара.
Горобець полетів до вітру і став просити його про допомогу.
- Вітер, милий прижени дощову хмарину, щоб вона полила тюльпан. Не то він загине.
Але вітру було байдуже, він спав. І йому не сподобалось, що якийсь горобець порушує його спокій. Сивий вітер розізлився на горобця, та так сильно дмухнув на нього, що він полетів далеко-далеко і опинився аж біля свого дому.
- Як? Я вже вдома? Оце так! Дмухнув, так вже дмухнув! Я ще ніколи, так швидко додому не повертався. Спасибі тобі, вітер!
-Ха-ха-ха, - дзвінко засміявся вітер і додав: - Якщо треба, звертайся. Я ще раз на тебе дмухну, ха-ха-ха!
Горобець озирнувся.
- Ось і чудово. Я зараз покличу на допомогу сестричок і братів. Ми миттю квіточку поллємо.
Він став цвірінькати, та так голосно, що вискочили із домів всі. Тато, мама, брати й сестрички. І навіть сусіди. Вони подумали, що Чіка схопив кіт. І всі вилетіли на допомогу. Але коли побачили, що з ним все в порядку, почали на нього сваритись.
- Ти чого галасуєш? Всіх сполохав!
- Ой, скоріше! Допоможіть! Полетіть! Покваптесь! - захекавшись кричав Чік.
Всі дивились на нього переляканими очима і не могли зрозуміти, що ж сталося. Але самі летіли туди, куди він їх вів.
- Скоріш, скоріш, не то він помре!
- Хто? Хто помре? - запитували в Чіка його сестри і друзі.
- Чік! - прокричала мамо. - Поясни, в решті решт, що сталось? Хто помре?
А він твердив одне:
- Скоріше, скоріше, не то він помре. Летіть до річки.
Вся горобина зграя кинулась до ріки. І набрала води, як робив Чік і понесли вони водичку в дзьобах до квіточки. Але цієї води теж було дуже мало. Покружляли вони навколо тюльпанчика, а він лежить нерухомо.
Чік сказав, звертаючись до родини і друзів.
- Летимо до хмаринки!
І вони всі полетіли услід за Чіком. 
- Тепер всі махаємо крилами, щоб хмаринка полетіла на поле и полила тюльпан.
Вони довго махали крилами с такою силою, що хмара дійсно полетіла на поле, де горобчик посадив тюльпан.
И пішов дощ і ожив тюльпан. Він підняв догори голову до великих крапель дощу.
- Чік, я живий! - сказав тюльпан.
- Ну, от ти тепер не один. З тобою твої браття и сестрички. Я ж обіцяв, що врятую тебе.
- Він ожив! - радісно закричали тюльпани. - Спасибі тобі горобець за хороший дощик.
- Але я був не один. Зі мною була моя родина і друзі.
Ціле поле тюльпанів радісно дякували горобиній зграї і хмарі, що принесла їм життєдайну вологу.
А зграя Чіка полетіла додому, прощаючись с полем квітів. По дорозі обурювалась мама на сина.
- Я ж казала, що він балуваний. Навіть серед птахів друзів знайти не може. Вічно товаришує то с колосками, то с тюльпанами!
- Ні-ні він хороший, - сказала молодша сестричка. - Він товаришує з усіма. А сьогодні врятував гарний, червоний тюльпан.
Чік подивився на сестричок и зрозумів, що вони вже виросли, він може спокійно брати їх з собою на поле.
Цю ніч горобчик спав дуже спокійно. Йому снилось поле і гарний, червоний тюльпан, який він пересадив.
Мама подивилась на Чіка и сказала батькові:
- Йому сниться сон. Напевно хороший. Він уві сні посміхається.
А Чіку снилося, як він знову на полі, зі своїм новим другом, червоним тюльпаном.