РОЗДІЛ ХХХV «ЯКОСЬ ТАК»

1

— Продовжимо? — посміхнувся я. — Ну то що скажеш?

— Я нічого не робив! — нервово відповів Кирило.

— Хлопець нічого не робив, — повторив адвокат. — А якщо ви думаєте інакше, то будь ласка. Тільки дозвольте оглянути докази.

— Як скажете, — я знову сів на стілець. — За свідченнями лікарів, Кирило останній, хто навідував неповнолітнього брата. Його відбитки знайшли у квартирі загиблого студента.

— Це, звичайно, важливо, але, окрім ваших припущень, нічого немає, — сказав чоловік.

Як не крути, він мав рацію. Окрім моїх припущень, нічого такого не було. Та буквально кілька хвилин тому Кирило сам зізнався у причетності до смерті брата. Ще трохи натисну — і він зізнається.

— Але Кирило кілька хвилин тому зізнався, що причетний до смерті Яворського Данила.

— Ви щось наплутали, — впевнено відповів Олексій.

— Ми готові забути про смерті й вести лише справу щодо наркотиків, — зазначив Руслан. — Якщо ви, Кириле, розкажете, що було і що ви планували, то смерть вашого брата і Миколая Осини ми спишемо як випадковість.

Хлопець знову заплакав, наче не в змозі стерпіти те, що зробив.

— Я н-не х-хотів. Він міг мене здати.

— Хто здати і за що здати? — зацікавився я. — Виговорись.

Адвокат щось прошепотів хлопцю на вухо, від чого той щось нерозбірливо крикнув, а потім упевнено подивився на нас із Русланом. Він вагався, говорити чи ні.

— Даня. Це через мене він потрапив до лікарні, — повністю розбірливо та спокійно промовив Кирило. — Це я йому дав цей клятий «Явос»!

— «Явос»? — Руслан підняв брову.

— Це та речовина? — додав я. — Типу, Яворський і Осина?

Хлопець кивнув.

— Можна води? — прошепотів він.

— Толь, принеси води, — сказав Руслан, поглядаючи на опера, що стояв поруч.

— Я задумав зробити щось своє. Знайшов цього притрушеного кухаря. Усі говорили, що він геній хімії. Дав йому гроші, щоб він купив прилади.

— Де купив?

— Він говорив, що у свого викладача, — відповів юнак та подивився на пляшку води, яку щойно Толік поставив на стіл. — Дякую.

— А що далі? — запитав Руслан.

— Була готова перша партія. Ми вирішили спробувати. Але ні я не вживаю, ні він. А ось... — він знову заплакав, — Даня...

— Ти йому дав для проби? — запитав я, уже знаючи відповідь.

— Так. А ввечері я дізнався, що він у лікарні. Я тоді дуже злякався.

— А чому почали продавати, якщо знали, що це небезпечно? — запитав Руслан, поглядаючи на дивну позу адвоката, ніби той ігнорує всіх і все.

— Я не знав, що той... Коля почав продавати. Лише потім дізнався. Йому терміново потрібні були гроші. Та й я не встиг розповісти про те, що це... отрута.

— А тоді ти зрозумів, що тебе можуть схопити, і вирішив підставити Осину, мовляв, це все він, — припустив я, тихо додаючи: — А мертві не говорять.

Той кивнув.

— Я не знав, що робити, — відповів він, нервово перекладаючи пляшку з руки в руку.

— Кириле, ми все почули, — сказав я, поглядаючи на стан юнака. — Їдь додому.

— Що? Додому? — мені на вухо пробурмотав Руслан. — Ти чув, він же винен?!

— Подивись на його стан. Не думаю, що він грає, — тихо відповів я, переводячи погляд на Кирила. — І пам’ятай, ми поруч. Якщо що, ти сядеш надовго.

2

Яворський і його адвокат вийшли, залишивши нас утрьох.

— Що це було? — з широко розплющеними очима запитав Толік.

— І навіть без цього він усе одно був би вдома, — відповів я, підводячись зі стільця. — Що-що, а це його батя точно б улаштував. А так хоч показали, що нам не все одно.

— Ладно, ходімо, — серйозно сказав Руслан. — А то голова болить, наче молотком луплять.

Ми вийшли та йшли коридором. Коли проходили повз старшого Яворського, який щось бурхливо пояснював адвокату свого сина, я дозволив собі втрутитися в діалог, сказавши:

— Я співчуваю щодо Дані. І щодо Кирила теж.

І просто пішов, не чекаючи на відповідь.

Наступну годину я в порожньому кабінеті робив звіт щодо справи з пораненням Лозинського. Згадавши його, якраз надумав перед тим, як поїхати додому, заїхати до нього та провідати хлопця.

Та й настрій був відповідний. Сумно настільки, що аж хотілося піти в підвал, перекинути петлю через балку та забути про все, але, згадуючи про Аліну, розумів, що краще просто поїхати додому і насолодитися теплим ліжком.