РОЗДІЛ ХХХІV «ГУБЕРНАТОР»

1

— Відійшли від нього! — почувся грубий чоловічий голос від дверей.

Я поглянув туди, як і всі в кімнаті, та побачив на вході міцного чоловіка в костюмі. Він, червоний, наче помідор, злісно дихав поруч із Сергієм Олександровичем.

— Мійєр! Місюк! — сказав уже шеф. — Відійдіть!

— Але... — заперечив я.

— Бігом! — не своїм голосом крикнув Сергій Олександрович. — Виконувати наказ!

Ні Руслан, ні я — ніхто не поворухнувся, навіть Толік залишився на місці.

— Ви не почули?! — повторив шеф. — Бляха! Згиньте!

Ми вже збиралися підкоритися злочинному наказу, але не встигли.

— Відставити! — серйозно сказав Володимир Валерійович, тримаючи руки за спиною.

2

До кімнати зайшов шеф мого шефа. Юридично — полковник, тобто голова управління, тоді як Сергій Олександрович усього-на-всього голова слідчого відділу.

Як пощастило, що, як виявилося, Руслан повідомив полковника про допит сина губернатора.

— Місюк, продовжуй допит! Стороннім вийти!

— Слухаюсь! — відповів Руслан, тоді як шеф і губернатор залишилися на місці.

— Що?! Не зрозумів?! — крикнув очільник області, дивлячись на сивого полковника. — Ти не бачиш, хто перед тобою?!

— Бачу. Бачу, Женя! Тільки твоя влада не поширюється ні на мене, ні на моїх людей, — доволі спокійно відповів Володимир Валерійович. — Так що мовчки вийди, щоб мої люди не згадали торішнє закриття заповідника.

— Що?! Ти мені погрожуєш?! Мені і моєму сину?! — чоловік розмахував руками, а потім поліз кудись усередину піджака.

— Не раджу, — зрештою сказав Сергій Олександрович.

Губернатор дістав телефон, а не пістолет, як спершу здалося, та став комусь дзвонити.

— Я вам ще влаштую! — сказав він нам, тримаючи трубку біля вуха.

Потім, зі словами «Привіт, як справи?», він нарешті покинув кімнату, а за ним пішов і Сергій Олександрович, хитаючи головою, мовляв, ну і заварили ми кашу.

— Продовжуйте, — наостанок сказав Володимир Валерійович, склавши руки за спиною. — Потім доповісте.

І ось ми залишилися самі, як і були до цієї «несподіваної» навали. Нарешті я міг продовжувати тиснути на Яворського, який уже трохи заспокоївся. Та й те, що його батя досі нічого не порішав, давало неабиякий психологічний ефект. Це, як не крути, було нам лише на руку.