РОЗДІЛ ХХХІІІ «ДОПИТ»

1

— На землю! — закричав Толя, який першим помітив зброю в руках хлопця. — На землю!

Він і ще один оперативник повалили п’яного молодика на землю та заламали руку.

— Стартовий, — сказав Толік, оглянувши пістолет.

— От дебіл! — сказав я. — Пакуйте і його.

Потрібно було якомога швидше доїхати до контори. Для цього водій прикріпив до даху синій проблисковий маячок, і ми, трохи порушуючи ПДР, поїхали швидше.

— У тебе брат загинув, а ти в клубі! — говорив я хлопцю, що сидів навпроти.

Той мовчав. Кривив обличчя, мовляв, йому все одно, та мовчав. За всю дорогу не сказав ні слова. Навіть коли Руслан запропонував воду — мовчав.

Тут зрозуміло і дурню, що Кирило сподівається: приїде батько та відмаже. Може, він і правий, але є надія, що ні.

Бус заїхав у внутрішній дворик управління та зупинився біля корпусу тимчасового ізолятора. Хлопців забрали співробітники ізолятора, а ми, ну я і Руслан, пішли готуватися до допиту.

За законом потрібно повідомити рідних про затримання. Руслан пішов до Сергія Олександровича, аби доповісти про затримання, а я — до себе.

— І де ти був? — поцікавився Антон, коли я сів у своє крісло.

— На затриманні.

— Ух ти, — не відволікаючись від книги, сказав друг. — І кого затримав?

— Кирила Яворського.

— Кого?! — вибухнув той і закрив книгу. — Ти дурень?

— Та чого ти його так боїшся?! — не витримав я.

— Та ніхто не боїться. Він хороший хлопець.

— Ага...

— Вибач, піду, — кудись поспішив Антон, навіть забувши телефон на столі.

2

Переводив дух я недовго — вже десь через двадцять хвилин Руслан зателефонував та попросив допомогти на допиті. «Допомогти? Я думав, що вестиму його саме я», — закрутилося в голові.

Та, незважаючи ні на що, найбільше я хотів посадити Яворського. Та й батька його хотілося б, але це вже мрія, не більше.

Я переступив поріг кімнати для допитів. По вигляду що в поліції, що в СІЗО, що тут — одне й те саме. Різниця лише в людях.

За столом сидів Кирило та його адвокат, який мені когось нагадував. А з іншого боку сидів Руслан. Біля нього стояв Толя, який ще із самого початку горів бажанням допитати Кирила. Сергія Олександровича, на моє здивування, не було.

Щойно я сів на вільний стілець праворуч від Місюка, як почув від адвоката:

— Владос, ти?

— Дядя Льоша? — здивувався я. — Ви?

Я згадав цього чоловіка, адвоката Яворського. Це кращий друг мого батька та одночасно його найкращий партнер.

— А як ви тут?

— Розширяємо компанію. Не лише Київ, а й Одеса, — серйозно відповів дядя Льоша, хоча більше скидалося на те, що він хвалиться. — А ти, я бачу, не пішов батьковим шляхом.

— Може, почнемо? — натякнув Руслан, невдоволено розводячи руками.

— Ви праві, — погодився адвокат. — Почнемо.

— Яворський Кирило Євгенович, ви підозрюєтесь у вбивстві та виготовленні наркотичних речовин, — капітан Місюк відкрив папку з матеріалами справи. — Ви маєте право не свідчити проти себе та членів своєї сім’ї. Ну, думаю, вам це відомо.

— Кириле, — взяв слово я, — ми пропонуємо домовитися. Мінімальне покарання за повну співпрацю. Домовились?

Хлопець демонстративно схрестив руки на грудях та відкинувся на спинку стільця.

— Мій клієнт не визнає своєї провини, — замість Кирила сказав його адвокат.

3

Десять хвилин ми на пару з Русланом намагалися розговорити хлопця. Але все марно. За цей час він не сказав ні слова. Як сів, так і сидів. Лише вряди-годи міг почухатися.

— Нам потрібно переговорити, — повідомив дядя Льоша.

Ми погодилися і вийшли. Якраз буде час попити кави.

— Сука, тримається, — сказав Толік.

— Ага! Невинні так себе не ведуть, — погодився Руслан, беручи американо з автомата. — Напевно, чекає тата.

— А кого ж іще, як не батю?! — хмикнув я. — Потрібно його зламати. Натиснути на болюче. Аби було боляче.

Ми попили кави і через хвилин десять знову сіли навпроти Кирила та його адвоката. Поза хлопця була такою ж самою, як і раніше. Я, як і планував, почав тиснути на нього емоційно, аби дізнатися хоч щось.

— Навіщо ти вбив брата, а? Навіщо? Що він тобі зробив?

— Владе, — дядя Льоша намагався зупинити мене.

Та я не збирався зупинятися. Продовжував говорити, ігноруючи адвоката.

— Він був дитиною. Ще жити і жити.

— Владе! — знову почав адвокат.

— Шістнадцять років. Школяр із майбутнім...

— Перестань! — крикнув дядя Льоша, перебивши мене. — Досить цькування.